суббота, 5 мая 2012 г.

Аденська затока в Україні, або Міняю Юльку на європейський рай


З повідомлень засобів масової інформації стало відомо про те, що Валерій Хорошковський запропонував Європі комбінацію, у якій виграють усі. А тих, хто програв, не буде взагалі.
Україна звільняє з ув'язнення Юлію Тимошенко, а Європа утворює з Україною асоціацію.
При цьому, Юлія Володимирівна отримує свободу, Європа - вільну опозиціонерку, а Україна - Європу, а з нею - і матеріальну компенсацію за збитки, завдані нашій державі необережними діями колишнього прем'єр-міністра.
Про компенсацію, щоправда, Валерій Іванович не згадував. Вона повинна прийти автоматично завдяки виходу України на європейські ринки.
Отже, з заяви першого віце-прем'єра витікає, що лукавлять всі ті, хто промовляє про неможливість впливу на судову систему України. Принаймні, в частині несудового корегування прийнятих судами рішень. А такі промови лунали з вуст посадовців різних рівнів, включно з вустами Президента України.
Очевидно, Європа ніколи й не сприймала промови про незалежність української судової системи всерйоз. Бо настійливо наполягає на звільненні найвідомішої з ув'язнених персон України. Нехтуючи тим, що Юлія Володимирівна, очевидно, припустилася-таки перевищення службових повноважень. І нанесла Україні такий нокдаун, від якого оговтатися важко. Якщо взагалі можливо.
Чому ж тоді Європа настільки одностайна у прагненні вирвати пані Тимошенко з в'язниці? Тому, що вона здатна створити конкуренцію Віктору Януковичу на політичному полі України? Ні, справа в чомусь іншому. Бо навіть зараз, коли Юлія Тимошенко перебуває у статусі мученика, її популярність, як політичного діяча, постійно падає. А у разі виходу на свободу, вірогідно, впаде остаточно.
Може, Європа має якийсь прихований інтерес у справі? Скажімо, хтось з впливових лідерів ЄС має спільні комерційні інтереси з Юлією Володимирівною? Це також виглядає малоїмовірним.
Що ж залишається?
На мій погляд, "справа Тимошенко" - лише зачіпка для того, щоб не переводити у практичну площину питання утворення асоціації між ЄС та Україною і, в той же час, не відповідати рішучим "ні" на настійливі постукування України у двері Європи. Здавалося б, Україна в глухому куті. Та Валерій Хорошковський поміняв Україну з Європою місцями. Бо тепер у глухому куті опинилися наші європейські партнери. Яким треба шукати нових пояснень, чому в асоціацію з Україною Європейському Союзові вступати не треба.
От тільки чому весь час перед очима виникає картина Аденської затоки? Де у ролі сомалійських піратів предстає Україна, а у ролі захопленого танкера - Юлія Тимошенко. Роль платника за звільнення, зрозуміло, - за Європою.

воскресенье, 14 марта 2010 г.

Подгулявший Интернет. История из моей жизни

Как-то летним субботним днем приехал поработать на дачу.
Еще подъезжая на велосипеде к своему участку, отметил с неудовольствием, что на одном из соседних участков шумно и многолюдно. Тех соседей я хорошо знал, и знал как людей, все или почти все интересы которых крутились вокруг выпивки и закуски.
В тот день они тоже что-то отмечали с друзьями. У них принято вести разговоры между собой очень громко, ну а под действием винных паров громкость увеличивается многократно. Впрочем, я был «на своей волне», на перекрикивания соседей внимания не обращал, занимался своими грядками и думал о своем.
Вдруг в мое сознание ворвалась фраза, сказанная кем-то из общавшихся на соседнем участке:
- Вчера Интернет был никакой!
Как раз накануне на работе я никак не мог получить важное электронное письмо. Выходит, и у моих соседей по даче в тот день были трудности с Интернетом?
Мне трудно было представить кого-то из той компании за компьютером. Неужели, Интернет нашел своих почитателей и среди этих людей? Неужели, в эту «всемирную паутину» забираются даже те, кому не каждую неделю удается «просохнуть»?
Поневоле я навострил уши в надежде получить ответы на свои вопросы. И я их получил. Тот же голос продолжил:
- Я его зову: Интернет! Интернет! А он обнял столб, шатается, меня даже не узнал. Бухой был в дупль. Ну никакой…

Удача

По предательски шуршащей листве
Подбираюсь я к удаче своей.
Всюду я ее по свету ищу.
Знаю точно: суждена встреча с ней.

По предательски шуршащей листве,
По непрочному хрустящему льду
Я упрямо не бросаю пути,
Шаг за шагом я к удаче иду.

По укрывшим мир бескрайним снегам,
Невзирая на пургу и мороз,
Я надежду на удачу несу.
Зря я, что ли, до сих пор ее нес?

Сквозь пустыни из зыбучих песков,
Сквозь трясины беспощадных болот
Я иду. Зовет меня горизонт.
Где-то там моя удача живет...

16 января 2009 г.

Nokia 1100: не роскошь, а средство связи (конкурсный рассказ, с которым я получил приз месяца - телефон "Нокиа-6070" в 2007 г.)

Я получил его в подарок ко дню рождения, мой первый мобильный телефон модели «Нокиа-1100».
Я в то время работал в столичном городе вдали от семьи. На выходные дни приезжал домой, а будни проходили в работе инженером-конструктором на заводе по производству деревообрабатывающего инструмента. Работа требовала большой отдачи, продолжительность рабочего дня существенно превышала «официальные» восемь часов. Вечером избытка свободного времени тоже не было: доберешься до квартиры,  поужинаешь – и косишься на постель, вполне «созревший» для того, чтобы лечь спать если не сразу после ужина, то уж, во всяком случае, через полчаса после него. По хозяйскому стационарному телефону домой не звонил: кроме меня, на квартире жил еще один квартирант, хозяйский любимчик, занимавший телефонную линию все вечера напролет для походов в интернет.
Один или два раза в неделю я связывался со своей семьей по телефонам «народной АТС» - пользовался услугами людей, едва ли не круглосуточно дежурящих с мобильными телефонами около станций метро и в других многолюдных местах; трех- или пятиминутные разговоры здесь обходились мне всего в одну гривню. Благодаря этому средству связи, я не чувствовал себя оторванным от семьи, но свободы общения она не обеспечивала. Да и отсутствие мобильного телефона стало уже плохим тоном для серьезного специалиста.
И вот я стал обладателем "Нокиа-1100". С самого начала мобильный телефон интересовал меня, перефразируя великого комбинатора Остапа Бендера, не как роскошь, а как средство связи, поэтому модели, продвинутые в сторону наполнения и переполнения разнообразными дополнительными функциями, меня не интересовали.
Более года мой телефон служил мне верой и правдой. Сейчас им пользуется мой отец, делающий первые шаги в освоении мобильной связи, об этом чуть позже, а сначала – о том, какую память оставил о себе телефон у меня.
В первую очередь, отмечаю, что за год эксплуатации мой "Нокиа" ни разу не был замечен в отказе типа обрыва связи или срыва передачи смс-сообщения, то есть, продемонстрировал высокую надежность вплоть до безотказности.
Следующий по важности показатель – продолжительность работы между подзарядками. Так вот, заряжать батарею мне приходилось не чаще одного раза в неделю, а то и в восемь-девять дней. Отличный показатель. У меня не было необходимости повсюду таскать за собой зарядное устройство или мириться с периодической потерей «мобильности» из-за разрядки телефона.
Один недостаток по части зарядки у моего телефона все-таки имелся: он отказывался заряжаться «досрочно», до момента подачи им сигнала: «пора!» Полная зарядка отображается на мониторе телефона «Нокиа-1100» семью индикаторными «палочками». Так вот. Первых четыре раза, следуя рекомендациям, я заряжал телефон только из состояния «пусто» в состояние «полностью». Потом как-то, накануне деловой поездки на несколько дней, я решил зарядить телефон из состояния «две седьмых», подключил через зарядное устройство к сети, убедился, что зарядка началась, и занялся своими делами, а перед тем, как лечь спать, взглянул на экранчик телефона. «Батарея не заряжается!» - гласила надпись. Я отключил зарядное устройство от сети, а затем подключил его снова. Зарядка возобновилась. Я лег спать, а утром обнаружил на экране то же сообщение о прерванном процессе зарядки. Батарея оказалась заряженной на те же две седьмых своего объема. Я решил, что это неисправность телефона или его батареи и не понес телефон в гарантийную мастерскую только потому, что на тот момент не имел времени. На следующий день, окончательно разрядившись, телефон подал сигнал с требованием восстановить заряд. Не особенно надеясь на успех, я, тем не менее, последовал его призыву и подключил телефон к сети. Зарядка прошла успешно, ни разу не прервавшись. После этого еще пару раз в течение года я делал попытки «досрочно» зарядить батарею телефона, но так как они оказались неудачными, то я смирился с «капризами» своего телефона и в дальнейшем осуществлял зарядку только после «письменной» и звуковой заявки своего телефона.
Еще одно важное качество мобильного телефона – способность "достучаться" до своего хозяина. Ждешь ли звонка или кто-то пытается выйти на связь с тобой неожиданно, берешь в руки телефон – и обнаруживаешь, что вызов пропущен. С «Нокиа-1100» такое случилось у меня только пару раз за год эксплуатации. "Среднего" уровня громкости в комбинации с вибрацией было достаточно для того, чтобы почти на сто процентов гарантировать: входящие звонки пропущены не будут. А ведь была возможность включить еще и «высокий» уровень громкости сигнала.
Еще один плюс. "Нокиа-1100" обладает функцией, отсутствующей у большинства других мобильных телефонов. В него встроен фонарик, достаточно яркий для того, чтобы сориентироваться в темном подъезде или в другом темном месте и достаточно экономный, чтобы пользование им не отражалось существенно на работе батареи.
Выбор из нескольких десятков мелодий – тоже достоинство телефона, позволяющее исключить или, по крайней мере, снизить вероятность путаницы, когда на сигнал одного телефона реагируют сразу несколько находящихся поблизости владельцев мобильных телефонов. Стереофония у «Нокиа-1100» отсутствует, но я не уверен, что это недостаток, поскольку убедился, что зачастую моно-мелодия скорее воспринимается ухом, чем стерео.
Отдельные мелодии я установил для вызовов от троих своих наиболее частых и наиболее желанных респондентов, так что об их звонках я узнавал прежде, чем успевал достать телефон из карманчика на ремне.
Большим удобством я считаю и функцию быстрого набора: нажимаешь на одну клавишу – и тут же посылаешь вызов на один из восьми выбранных номеров. Впрочем, для меня оказалось достаточным частичное использование этой функции: кнопки 4, 5 и 6 я использовал для быстрого соединения с тремя абонентами, которым я звонил чаще всего, а кнопки 7, 8 и 9 использовал для быстрого открывания окна нового смс-сообщения этим же абонентам; с помощью еще одной кнопки, двоечки, я получал быстрый выход на проверку остатка денег на счету.
Я говорил о том, что телефон служил мне верой и правдой. Впрочем, требуется сделать одну оговорку. Телефон подвел меня в самом начале эксплуатации, в важный момент, когда я должен был встретиться с дочерью, ехавшей на встречу со мной, причем, место и время встречи должно было корректироваться по телефону. Так вот. Неожиданно я получил от телефона сообщение о том, что сим-карта им не принята. Это было на второй или третий день после приобретения телефона, опыта обращения с телефоном у меня еще не было. Я выключил телефон и включил его снова. Он как будто приступил к работе, но затем вновь отказался принимать сим-карту. Вспомнив о том, что после троекратной ошибки с набором пин-кода телефон может заблокироваться, я растерялся: а вдруг это тот самый случай? Между тем, откладывать поиск истины «на потом» не выпадало: дочь ждала моего звонка и могла сама позвонить в любую минуту. На счастье, первый же прохожий, к которому я осмелился обратиться за советом, оказался… специалистом по ремонту мобильных телефонов! Он спросил, не ронял ли я телефон, развеял мои сомнения насчет связи ситуации с набором пин-кода и устранил неполадку, изъяв и вновь установив на место сим-карту.
Впоследствии подобная ситуация возникала еще пару раз, но простой переустановки сим-карты оказывалось достаточно для восстановления работоспособности телефона, теперь я справлялся с этой операцией самостоятельно. Подумав, я решил, что «виноватым» может быть не телефон, а сим-карта, а поскольку инцидент казался исчерпанным, то поиск истины был отложен примерно на год, по истечении которого решение пришло само, и вот при каких обстоятельствах.
Как я уже упоминал в этом рассказе, после года эксплуатации я отдал телефон отцу, живущему в другом городе за много километров от меня. Нам уже удалось пару раз связаться между собой, и это говорит еще об одном достоинстве телефона «Нокиа-1100» - простоте освоения, интуитивности управления. Ведь получилось так, что на инструктирование своего 77-летнего отца, никогда не пользовавшегося мобильными телефонами, у меня было всего полчаса.
Вернувшись в свой город и придя в магазин за новым телефоном, я решил остановить выбор на полюбившейся мне модели «Нокиа-1100». К сожалению, в магазине такой не оказалось. «Это устаревшая модель, сейчас вместо нее выпускают «Нокиа-1101», которая отличается от предыдущей только белой подсветкой экрана» - сказал мне продавец.
Каково же было мое удивление, когда через пару часов после приобретения новый телефон сообщил мне об отказе принимать сим-карту. В этот раз простая операция по переустановке сим-карты помогла ненадолго. Телефон отказывался принимать ее через пару часов после переустановки, потом через час, через полчаса, через несколько минут. Причем, история повторилась и с другой сим-картой – к этому времени у меня их было уже две, от разных мобильных операторов. Значит, сим-карта здесь ни при чем, все дело в самом телефоне. Может быть, контакты не приработались? Я пробовал притереть их, двигая сим-карты в гнезде. Безуспешно.
На следующий день я поменял телефон на новый той же модели. Через пару часов привычное уже сообщение «Сим-карта не принята» я получил и от него. В отделе по претензиям мне вернули деньги, я пошел в другой магазин и купил там другой мобильный телефон, тоже «Нокиа», но уже модели 1110i. Проблем с принятием тех же сим-карт у него не возникло.
Вывод: у телефонов моделей «Нокиа-1100», «Нокиа-1101» могут быть проблемы с принятием сим-карты. При покупке этот момент обязательно должен быть учтен. Даже если Вы купили такой телефон на подарок, который будет вручен через несколько дней, следует начать пользоваться им немедленно после приобретения, с тем, чтобы не вручить одариваемому вместе с подарком и головную боль.
Огорчил меня телефон "Нокиа-1100" (его брат-близнец под номером 1101 тоже) и еще одним недостатком. Как я уже отмечал, у меня в ходу две сим-карты, которыми я пользуюсь попеременно. Так вот, после замены сим-карты многие настройки телефона пропадают. Теряется настройка "быстрых клавиш" (набор номера нажатием на одну кнопку), отменяются назначенные "избранным" респондентам мелодии вызова. На восстановление настроек требуется не так уж много времени, но сам факт несовершенства имеет место быть, а если сим-карты приходится менять часто, то описанный недостаток на практике означает для пользователя полный отказ от двух полезных функций. Говорят, что их можно избежать переносом контактов из памяти сим-карты в память телефона, но я, например, предпочитаю хранить на каждой сим-карте свои контакты, связь с которыми целесообразна именно с нее.
Во всем остальном модели очень удачные.
Моя оценка телефона: 7 баллов из 10 с пометкой: "для тех, кому телефон – не предмет роскоши, а средство связи; внимание: возможны проблемы с принятием сим-карты".

У пошуках китайських скарбів (надруковано в "Ніжинській панорамі у грудні 2005 року)

От і вступила наша країна в нову виборчу кампанію. Рекламні ролики на радіо і телебаченні, безкоштовні газети, велетенські рекламні щити, мініатюрні наклейки та листівки вже почали безцеремонно лізти у вічі та вуха електорату.
«Народная оппозиция» - читаю назву однієї з таких безкоштовних газет. Від якої ж то опозиційної сили? Підзаголовок: «Для простого народа, для думающих, справедливых и смелых людей». Хочеш – не хочеш, треба читати. Бо інакше сам собі відмовиш одразу і в простоті, і в поміркованості, і в справедливості, і в сміливості.
А поміркувати ж є над чим, починаючи з епіграфу. Він, як і матеріали на всіх восьми сторінках, російськомовний. Та чи російська це мова? «До победы всегда!» за підписом Ернесто Че Гевари. Що б це мало означати? У перекладі з навколоросійського суржика на українську мову, мабуть, - “До перемоги завжди!”, а російською мало б бути “К победе всегда!” Що ж, поміркованій людині вже дещо зрозуміло: це газета для російськомовної частини простого народу, поміркованих, справедливих і т.д. людей від суржикомовного видавця.
Та хто все ж таки той видавець? Ось, на останній сторінці: «Всеукраинская жен-ская общественная организация «Дар жизни». Учредитель, главный редактор – Владимир Марченко». Невже від Наталії Вітренко до інших жінок переметнувся? Та ні, все в порядку: ледь не на кожній сторінці – фото неперевершеної Наталії Михайлівни, а одну з сторінок центрального розвороту повністю посідає інтерв‘ю того ж таки Володимира Марченка з тією ж таки Наталією Вітренко за результатами її поїздки до Китаю. А оскільки нею вже неодноразово наголошувалося на тому, що Китай прокладає колію, по якій досягнуть благоденства всі народи планети, то це інтерв’ю, певне, і є головним матеріалом номеру. Заголовок інтерв’ю більш ніж промовистий: «Китай. Развитие и благополучие».
То ж пориньмо у екзотичний, як для європейця, але близький і зрозумілий Наталії Вітренко світ найбільш населеної планети Земної кулі.
З перших рядків інтерв’ю читач дізнається, що за час проведення реформ у Китаї з 1978 по 2004 роки валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс у 6 разів і склав 1200 доларів на людину; що головними експортними товарами Китаю є машини та транспортне обладнання; що Китай повністю вирішив продовольчу проблему і перетворився на експортера зерна, цукру та інших сільгосппродуктів. Натомість, на Україні за роки її реформ з 1991 року населення скоротилося на 10%, а ВВП – на 40%. Щоправда, розміру ВВП на душу населення України Наталія Михайлівна чомусь не наводить. Чому б це? Не знає? Чи приховує? У інтерв’юера Марченка таке питання не виникає, він у захваті: “Сопоставление потрясает”.
Та й як не бути враженим, коли свої слова Наталія Вітренко підкріплює порівняльними графіками виробництва основних видів продукції в Китаї і Україні у 1978, 1990 і 2004 роках: китайські, червоні, стрімко рвуться вгору, тоді як українські, чорні, понуро хиляться долу. Поруч і абсолютні цифри: китайські чотири- та п’ятизначні, українські переважно розміром у два чи три розряди.
Тут би й пройнятися разом з Наталією Михайлівною гнівом на адресу “прихвоснів Америки, що заганяють Україну до глухого кута”, проте ж, газету створено, серед інших, “для думающих и справедливых людей”, отже, по-перше, звернімо увагу на те, що чотири з п’яти графіків, наведених пані Вітренко, демонструють падіння виробництва продукції на Україні у 1990 році в порівнянні до 1978 року, між тим, як тоді ми йшли іще “правильним” шляхом, подібним до китайського, а, по-друге, спробуємо обміркувати отриману інформацію за допомогою звичайнісінького калькулятора, спираючись виключно на цифри за 2004 рік, наведені Наталією Вітренко. Поділимо обсяги продукції Китаю і України на чисельність населення країн, для Китаю наведену пані Вітренко прямо – 1300 млн., а щодо України нею, як ми вже звернули увагу, зазначено 10-відсоткове зменшення населення проти “дореформених часів”, тобто, мова йде про 45 млн.
Отже, після простого арифметичного підрахунку виявляємо, що за 2004 рік вугілля Україна добула на душу населення 1,3 т, а Китай – 1,5 т, тобто, трохи більше, але різниця не вражає, особливо ж з урахуванням того, що українська вугільна галузь, як відомо, переживає кризу, а Китай, судячи з графіку, сягнув цього показника після карколомного стрибка вгору.
Переходимо до електроенергії: Україна – 4040 кіловат-годин за 2004 рік на людину, Китай – 1680 кіловат-годин. Отакої! Показник Китаю у два з половиною рази нижчий! Та вони ж там у темряві сидять! А враховуючи те, що левову частку електроструму поглинають промисловість і демонстративно надмірне освітлення столиці та ще кількох мегаполісів, то що ж залишається пересічному китайцеві? Може, через те і не вдається китайському урядові стримати бум народжуваності? Та хай би просто освітили країну бодай на українському рівні – одразу ж відчули б зниження демографічного тиску...
Та посуваємося далі по графіках пані Вітренко.
Автомобілів Україна випустила у 2004 році лише 4,1 штуки на 1000 населення, але і тут Китай нас не випередив – 3,9 штуки. Це вже насторожує. Чи має “проффесор” Наталія Вітренко калькулятор? Чи розуміє вона, що навіть за наведеними нею даними Китаю нема з чого похвалятися?
Наступний показник – виробництво сталі. Україна виплавила її у 2004 році 0,64 т на душу населення, Китай – 0,21 т. В 3 рази менше! Про якість же китайської сталі ми знаємо, купували ж бо і парасольки китайські, дешеві, але одноразові якісь, і інші товари.
Останній графік стосується цукру: Україна – 47,7 кг на душу населення, Китай – лише 7,8 кг на свою китайську душу за той-таки 2004 рік. Стоп! Але ж Наталія Вітренко стверджує, що Китай цукор експортує! Та це ж свідчення злочину китайського уряду проти власного народу! Навіть і без експорту середньостатистичному китайцеві припало б лише 650 грамів цукру на місяць (!) або 20 грамів на день! Це ж лише одна-єдина столова ложка! І це на все про все – і на чай, і на компот, і на цукерки, і на тістечка, і на морозиво... Та ще й відсипати з тієї ложки треба для експорту. Оце таке солодке китайське життя! Ми таке вже проходили у 30-х роках минулого сторіччя, коли Радянський Союз вивозив за кордон зерно з України, тоді як українці мільйонами вмирали з голоду.
То ж куди кличе нас Наталія Вітренко – вперед чи назад? Перечитую іще раз перший абзац інтерв’ю: «…для меня, как для ученого-экономиста, который защитил докторскую диссертацию по проблемам макроэкономики, исследуя опыт мировых реформ, эта поездка имела особую значимость». Схоже, що через парадні ворота завезли доктора від економіки Вітренко до Китаю, через парадні і вивезли. Що показували, те й созерцала. Що, розжувавши, вкладали до рота, те й ковтала. Аякже! Інакше ж можна позбутися статусу друга Китаю. Чи бак подруги.
Хочеться заволати: “Наталіє Михайлівно! Схаменіться! Візьміть до рук калькулятор! Осмисліть Вами ж наведені дані! Не маніть народ у прірву командної економіки!” Та осікаюся: не почує. А хоч і почує – відвернеться. Бо як вчений-економіст, добре знає: гроші не пахнуть, а папір усе стерпить.
Вистачає ж їй цинізму милуватися китайськими хмарочосами і співати оди китайській економічній моделі без оглядки на ціну, якою все це досягається! Це ж гігантський прес, що вичавлює з китайського люду йому ж начебто на користь величезні гроші, які потім викидаються на хмарочоси, на поповнення арсеналів атомних бомб, на космічні польоти, тоді як народ живе у жалюгідних злиднях. Чи чула Наталія Михайлівна про випадок дворічної давнини, коли група з 59 китайців нелегально їхала в рефрижераторі на заробітки до Англії, і всі вони задихнулися до смерті? Вони що, графіків вітренкових не бачили, що кинулися працювати від свого “народного” уряду до ненависних західних капіталістів?
Ні, про це годі почути з вуст професора Вітренко. Натомість вона говорить про капіталістів, що наввипередки біжать з інвестиціями до Китаю. Так, це правда, біжать. І чому б їм не бігти, коли саме китайський уряд перетворився фактично на прихвосня західних держав, тримаючи власний народ у стані жебрацтва і дозволяючи при цьому іноземцям отримувати надприбутки на експлуатації понадмільярдної нації?
Цікаво, де бачить себе пані Вітренко у разі запровадження в Україні китайської моделі: серед прихвоснів іноземних капіталістів, що й собі якусь дещицю вихоп-люють від тих кровососів-інвесторів чи у жебрацькій безропотній безправній людській масі? Чи воліла б вона живитися витворами елітної китайської кухні, що переможною ходою захоплює все нові простори в Європі й Америці, чи тими жучками й черв’ячками, що стали звичною їжею для простих китайців? До речі, чи не пробувала пані Вітренко їсти рис не виделкою, а китайськими паличками, як це роблять у відвіданій нею країні? Хай би спробувала і замислилася: чи не так само важко було б перейняти економічну модель від дуже далекої від нас за всіма критеріями нації, яку зрозуміти до кінця, а тим більше скопіювати, ми не зможемо ніколи?
А які б воліла купувати товари: китайські чи може, все ж таки, японські, європейські, американські? Коли ж українські – то ті, що підходять за якістю ближче до китайських чи до європейських?
Так, китайські товари дешеві, але ж їхня якість не витримує жодної критики – що згадувані вже зонтики, що ліхтарики, що радіотовари, що сантехніка, не говорячи вже про машини.
Для самих же китайців навіть їхні ж неякісні товари недоступні. Бо це для євро-пейців та американців вони дешеві, а з китайського заробітку їх не купиш. Чи випадково в такому розлогому інтерв’ю пані Вітренко не вистачило місця для наведення середньої зарплати китайця? Фраза про те, що, мовляв, зарплата вища за прожитковий мінімум, занадто вже розпливчаста.
Ще одна складова дешевизни китайських товарів – зневажання ефективною охо-роною праці та екологією. У гонитві за валютою китайський уряд дозволяє засмічувати безмежні земельні, водні та повітряні простори Китаю мільйонами тонн промислових відходів. Чи такі вже безмежні ті простори, пані Вітренко?
Китаю, при всій його унікальності, не вдалося позбутися жодної з проблем, що існують в інших країнах світу.
Але є у китайців своя, особлива, і дуже страшна, проблема – наявність “мертвих душ навпаки”. Ми вже згадували про марність усіх спроб китайського уряду вгамувати бум народжуваності. В рамках програми “Одна сім’я – одна дитина” кожна сім’я після народження первістка починає щомісяця отримувати відчутну фінансову допомогу. Але щойно народжується друга дитина – допомога припиняється, а після народження третьої дитини вже не держава платить сім’ї, а сім’я державі. Це своєрідний пожиттєвий штраф за розмноження. Від розмноження він китайців, щоправда, не стримує, а от реєструвати дітей вони припиняють – якщо не з другої дитини, то вже, принаймні, з третьої. От і виходить, що на додаток до 1 мільярда 300 мільйонів “офіційних” китайців є іще не одна сотня мільйонів “прихованих”.
Це означає, по-перше, що всі показники виробництва і споживання на душу населення Китаю насправді набагато нижчі офіційних, що, зокрема, у середньому китайцеві не перепадає навіть і однієї ложки цукру на добу.
Та все це дрібниці у порівнянні з сотнями мільйонів особистих трагедій “людей-фантомів”. Оскільки їх як би не існує, то для них немає місця ні в дитячому садочку, ні в школі, ні в університеті. На роботу їх, щоправда, беруть із задоволенням, бо то – безсловесні істоти, щодо яких можна порушувати будь-які норми та правила. А якщо така людина зникає, то і розшукувати нема кого. Не існував, не існував – і раптом зник?
У власному суспільстві, для власної держави ці люди в багато разів безправніші, ніж, скажімо, українські нелегали на підмосковних будмайданчиках чи на збиранні врожаю на плантаціях Сицилії. Якою ж має бути напруга всередині китайського суспільства! Від щирого серця благаю: дай, Боже, китайцям позбутися кричущих проблем без вибуху, сила якого може бути величезною.
Схоже, що Наталія Вітренко упевнена: якщо це і станеться, то не за її життя. Принаймні, вона послідовно будує свою політичну кар’єру на суміші з популістських гасел, приправлених навколокитайською напівправдивою риторикою, та водінні за носа довірливих виборців, жодному з яких не заманеться зробити перерахунок наведених їхнім кумиром даних – якщо не на калькуляторі, то бодай у стовпчик на клаптику паперу.
А в Бога прогресивні соціалісти не вірять. Отже, і пекла нема, і розпеченої сковороди брехуни язиками не лижуть.
У намаганнях оволодіти китайськими скарбами Ви граєте самими козирними картами, професоре Вітренко.

Расставим все точки над "ё"? Лингвистам XXI века

Просто удивительно, что в русском языке закрепилось выражение «расставить все точки над "i"». Буквы-то такой в русском языке нет! Зато есть буква «ё», над которой вообще-то точки не ставятся. Но иногда, чтобы гарантированно избежать неоднозначности, эти точки водружаются на их законное место. Не всегда ведь по контексту понятно, например, написано ли слово «все» или «всё».
Не пора ли русифицировать известную поговорку?
Итак, расставим все точки над «ё»?

Вначале было слово. Напутствие молодым инженерам, выбирающим профессию конструктора

Есть такая профессия: конструктор!
Как и во времена сотворения мира, создание любого изделия начинается со слова.
А не сотворить ли мне мир? А не создать ли нам бульбулятор?
Такая или подобная фраза может раствориться в эфире, и слово так и не воплотится в реальную конструкцию. А может засесть в голове, отчего лоб будущего творца сморщится, затылок начнет почесываться, а руки сами собой потянутся к молотку, или к карандашу, или к мышке, способной пустить в ход АвтоКАД.
Так вот. Если руки потянутся к молотку, лобзику или другому ручному или механизированному инструменту, то творческий процесс пошел у слесаря, или у столяра, или, например, у каменщика. Пусть для простоты изложения это будет столяр, который с энтузиазмом примется рубить, строгать, точить, сколачивать, красить, воплощая невесомое слово в материальное изделие. Второе произведение нашего старательного столяра будет значительно лучше первого, так как при его создании он избежит многих ошибок, которые будут выявляться в процессе работы над первым образцом или после ее завершения. Третий экземпляр окажется еще лучше. Десятое изделие получится настолько хорошим, что его можно будет запускать в массовое производство. А что, если на изготовление каждого из экземпляров у нашего столяра уходил год? или пять лет? или десять? То-то и оно. Человек не вечен, и благодарное человечество может так и не дождаться того почти совершенного изделия, которым наш столяр мечтал осчастливить мир.
Другое дело, если после произнесения той самой фразы руки осененного идеей человека потянутся к карандашу или к компьютерной мышке. Тогда этот человек – конструктор, и в этом случае процесс пойдет другим путем. После создания нескольких эскизов будет выбран лучший из них. Затем будет создан сборочный чертеж. Потом появятся чертежи деталей… И вот уже по этим чертежам работает целый коллектив слесарей, токарей, фрезеровщиков, шлифовщиков, сборщиков! Конструктор же еще до появления изделия обдумывает, как его улучшить перед постановкой на серийное или массовое производство или переключается на разработку нового изделия.
Если же чертежи разрабатываются на компьютере, подключенном к интернету, то конструктор может находиться за тысячи километров от цехов, из которых выйдет в свет разработанное им изделие. Мало того, сегодня уже возможно перетекание процесса разработки в процесс изготовления без выпуска чертежей в их традиционном виде. Создаваемая на компьютере трехмерная модель детали передается непосредственно на комплекс автоматизированных станков, которые (возможно, опять-таки, в другом уголке земного шара) тут же приступают к ее изготовлению.
Вначале было слово…
Слово конструктора – чертеж.
Или такая вот небольшая заметка о профессии конструктора.
И если после прочтения этой заметки на свете появится хотя бы один новый конструктор, то я не зря произносил это слово.
Успехов тебе, мой будущий коллега по профессии!