Подгулявший Интернет. История из моей жизни

Как-то летним субботним днем приехал поработать на дачу.
Еще подъезжая на велосипеде к своему участку, отметил с неудовольствием, что на одном из соседних участков шумно и многолюдно. Тех соседей я хорошо знал, и знал как людей, все или почти все интересы которых крутились вокруг выпивки и закуски.
В тот день они тоже что-то отмечали с друзьями. У них принято вести разговоры между собой очень громко, ну а под действием винных паров громкость увеличивается многократно. Впрочем, я был «на своей волне», на перекрикивания соседей внимания не обращал, занимался своими грядками и думал о своем.
Вдруг в мое сознание ворвалась фраза, сказанная кем-то из общавшихся на соседнем участке:
- Вчера Интернет был никакой!
Как раз накануне на работе я никак не мог получить важное электронное письмо. Выходит, и у моих соседей по даче в тот день были трудности с Интернетом?
Мне трудно было представить кого-то из той компании за компьютером. Неужели, Интернет нашел своих почитателей и среди этих людей? Неужели, в эту «всемирную паутину» забираются даже те, кому не каждую неделю удается «просохнуть»?
Поневоле я навострил уши в надежде получить ответы на свои вопросы. И я их получил. Тот же голос продолжил:
- Я его зову: Интернет! Интернет! А он обнял столб, шатается, меня даже не узнал. Бухой был в дупль. Ну никакой…

Удача

По предательски шуршащей листве
Подбираюсь я к удаче своей.
Всюду я ее по свету ищу.
Знаю точно: суждена встреча с ней.

По предательски шуршащей листве,
По непрочному хрустящему льду
Я упрямо не бросаю пути,
Шаг за шагом я к удаче иду.

По укрывшим мир бескрайним снегам,
Невзирая на пургу и мороз,
Я надежду на удачу несу.
Зря я, что ли, до сих пор ее нес?

Сквозь пустыни из зыбучих песков,
Сквозь трясины беспощадных болот
Я иду. Зовет меня горизонт.
Где-то там моя удача живет...

16 января 2009 г.

Nokia 1100: не роскошь, а средство связи (конкурсный рассказ, с которым я получил приз месяца - телефон "Нокиа-6070" в 2007 г.)

Я получил его в подарок ко дню рождения, мой первый мобильный телефон модели «Нокиа-1100».
Я в то время работал в столичном городе вдали от семьи. На выходные дни приезжал домой, а будни проходили в работе инженером-конструктором на заводе по производству деревообрабатывающего инструмента. Работа требовала большой отдачи, продолжительность рабочего дня существенно превышала «официальные» восемь часов. Вечером избытка свободного времени тоже не было: доберешься до квартиры,  поужинаешь – и косишься на постель, вполне «созревший» для того, чтобы лечь спать если не сразу после ужина, то уж, во всяком случае, через полчаса после него. По хозяйскому стационарному телефону домой не звонил: кроме меня, на квартире жил еще один квартирант, хозяйский любимчик, занимавший телефонную линию все вечера напролет для походов в интернет.
Один или два раза в неделю я связывался со своей семьей по телефонам «народной АТС» - пользовался услугами людей, едва ли не круглосуточно дежурящих с мобильными телефонами около станций метро и в других многолюдных местах; трех- или пятиминутные разговоры здесь обходились мне всего в одну гривню. Благодаря этому средству связи, я не чувствовал себя оторванным от семьи, но свободы общения она не обеспечивала. Да и отсутствие мобильного телефона стало уже плохим тоном для серьезного специалиста.
И вот я стал обладателем "Нокиа-1100". С самого начала мобильный телефон интересовал меня, перефразируя великого комбинатора Остапа Бендера, не как роскошь, а как средство связи, поэтому модели, продвинутые в сторону наполнения и переполнения разнообразными дополнительными функциями, меня не интересовали.
Более года мой телефон служил мне верой и правдой. Сейчас им пользуется мой отец, делающий первые шаги в освоении мобильной связи, об этом чуть позже, а сначала – о том, какую память оставил о себе телефон у меня.
В первую очередь, отмечаю, что за год эксплуатации мой "Нокиа" ни разу не был замечен в отказе типа обрыва связи или срыва передачи смс-сообщения, то есть, продемонстрировал высокую надежность вплоть до безотказности.
Следующий по важности показатель – продолжительность работы между подзарядками. Так вот, заряжать батарею мне приходилось не чаще одного раза в неделю, а то и в восемь-девять дней. Отличный показатель. У меня не было необходимости повсюду таскать за собой зарядное устройство или мириться с периодической потерей «мобильности» из-за разрядки телефона.
Один недостаток по части зарядки у моего телефона все-таки имелся: он отказывался заряжаться «досрочно», до момента подачи им сигнала: «пора!» Полная зарядка отображается на мониторе телефона «Нокиа-1100» семью индикаторными «палочками». Так вот. Первых четыре раза, следуя рекомендациям, я заряжал телефон только из состояния «пусто» в состояние «полностью». Потом как-то, накануне деловой поездки на несколько дней, я решил зарядить телефон из состояния «две седьмых», подключил через зарядное устройство к сети, убедился, что зарядка началась, и занялся своими делами, а перед тем, как лечь спать, взглянул на экранчик телефона. «Батарея не заряжается!» - гласила надпись. Я отключил зарядное устройство от сети, а затем подключил его снова. Зарядка возобновилась. Я лег спать, а утром обнаружил на экране то же сообщение о прерванном процессе зарядки. Батарея оказалась заряженной на те же две седьмых своего объема. Я решил, что это неисправность телефона или его батареи и не понес телефон в гарантийную мастерскую только потому, что на тот момент не имел времени. На следующий день, окончательно разрядившись, телефон подал сигнал с требованием восстановить заряд. Не особенно надеясь на успех, я, тем не менее, последовал его призыву и подключил телефон к сети. Зарядка прошла успешно, ни разу не прервавшись. После этого еще пару раз в течение года я делал попытки «досрочно» зарядить батарею телефона, но так как они оказались неудачными, то я смирился с «капризами» своего телефона и в дальнейшем осуществлял зарядку только после «письменной» и звуковой заявки своего телефона.
Еще одно важное качество мобильного телефона – способность "достучаться" до своего хозяина. Ждешь ли звонка или кто-то пытается выйти на связь с тобой неожиданно, берешь в руки телефон – и обнаруживаешь, что вызов пропущен. С «Нокиа-1100» такое случилось у меня только пару раз за год эксплуатации. "Среднего" уровня громкости в комбинации с вибрацией было достаточно для того, чтобы почти на сто процентов гарантировать: входящие звонки пропущены не будут. А ведь была возможность включить еще и «высокий» уровень громкости сигнала.
Еще один плюс. "Нокиа-1100" обладает функцией, отсутствующей у большинства других мобильных телефонов. В него встроен фонарик, достаточно яркий для того, чтобы сориентироваться в темном подъезде или в другом темном месте и достаточно экономный, чтобы пользование им не отражалось существенно на работе батареи.
Выбор из нескольких десятков мелодий – тоже достоинство телефона, позволяющее исключить или, по крайней мере, снизить вероятность путаницы, когда на сигнал одного телефона реагируют сразу несколько находящихся поблизости владельцев мобильных телефонов. Стереофония у «Нокиа-1100» отсутствует, но я не уверен, что это недостаток, поскольку убедился, что зачастую моно-мелодия скорее воспринимается ухом, чем стерео.
Отдельные мелодии я установил для вызовов от троих своих наиболее частых и наиболее желанных респондентов, так что об их звонках я узнавал прежде, чем успевал достать телефон из карманчика на ремне.
Большим удобством я считаю и функцию быстрого набора: нажимаешь на одну клавишу – и тут же посылаешь вызов на один из восьми выбранных номеров. Впрочем, для меня оказалось достаточным частичное использование этой функции: кнопки 4, 5 и 6 я использовал для быстрого соединения с тремя абонентами, которым я звонил чаще всего, а кнопки 7, 8 и 9 использовал для быстрого открывания окна нового смс-сообщения этим же абонентам; с помощью еще одной кнопки, двоечки, я получал быстрый выход на проверку остатка денег на счету.
Я говорил о том, что телефон служил мне верой и правдой. Впрочем, требуется сделать одну оговорку. Телефон подвел меня в самом начале эксплуатации, в важный момент, когда я должен был встретиться с дочерью, ехавшей на встречу со мной, причем, место и время встречи должно было корректироваться по телефону. Так вот. Неожиданно я получил от телефона сообщение о том, что сим-карта им не принята. Это было на второй или третий день после приобретения телефона, опыта обращения с телефоном у меня еще не было. Я выключил телефон и включил его снова. Он как будто приступил к работе, но затем вновь отказался принимать сим-карту. Вспомнив о том, что после троекратной ошибки с набором пин-кода телефон может заблокироваться, я растерялся: а вдруг это тот самый случай? Между тем, откладывать поиск истины «на потом» не выпадало: дочь ждала моего звонка и могла сама позвонить в любую минуту. На счастье, первый же прохожий, к которому я осмелился обратиться за советом, оказался… специалистом по ремонту мобильных телефонов! Он спросил, не ронял ли я телефон, развеял мои сомнения насчет связи ситуации с набором пин-кода и устранил неполадку, изъяв и вновь установив на место сим-карту.
Впоследствии подобная ситуация возникала еще пару раз, но простой переустановки сим-карты оказывалось достаточно для восстановления работоспособности телефона, теперь я справлялся с этой операцией самостоятельно. Подумав, я решил, что «виноватым» может быть не телефон, а сим-карта, а поскольку инцидент казался исчерпанным, то поиск истины был отложен примерно на год, по истечении которого решение пришло само, и вот при каких обстоятельствах.
Как я уже упоминал в этом рассказе, после года эксплуатации я отдал телефон отцу, живущему в другом городе за много километров от меня. Нам уже удалось пару раз связаться между собой, и это говорит еще об одном достоинстве телефона «Нокиа-1100» - простоте освоения, интуитивности управления. Ведь получилось так, что на инструктирование своего 77-летнего отца, никогда не пользовавшегося мобильными телефонами, у меня было всего полчаса.
Вернувшись в свой город и придя в магазин за новым телефоном, я решил остановить выбор на полюбившейся мне модели «Нокиа-1100». К сожалению, в магазине такой не оказалось. «Это устаревшая модель, сейчас вместо нее выпускают «Нокиа-1101», которая отличается от предыдущей только белой подсветкой экрана» - сказал мне продавец.
Каково же было мое удивление, когда через пару часов после приобретения новый телефон сообщил мне об отказе принимать сим-карту. В этот раз простая операция по переустановке сим-карты помогла ненадолго. Телефон отказывался принимать ее через пару часов после переустановки, потом через час, через полчаса, через несколько минут. Причем, история повторилась и с другой сим-картой – к этому времени у меня их было уже две, от разных мобильных операторов. Значит, сим-карта здесь ни при чем, все дело в самом телефоне. Может быть, контакты не приработались? Я пробовал притереть их, двигая сим-карты в гнезде. Безуспешно.
На следующий день я поменял телефон на новый той же модели. Через пару часов привычное уже сообщение «Сим-карта не принята» я получил и от него. В отделе по претензиям мне вернули деньги, я пошел в другой магазин и купил там другой мобильный телефон, тоже «Нокиа», но уже модели 1110i. Проблем с принятием тех же сим-карт у него не возникло.
Вывод: у телефонов моделей «Нокиа-1100», «Нокиа-1101» могут быть проблемы с принятием сим-карты. При покупке этот момент обязательно должен быть учтен. Даже если Вы купили такой телефон на подарок, который будет вручен через несколько дней, следует начать пользоваться им немедленно после приобретения, с тем, чтобы не вручить одариваемому вместе с подарком и головную боль.
Огорчил меня телефон "Нокиа-1100" (его брат-близнец под номером 1101 тоже) и еще одним недостатком. Как я уже отмечал, у меня в ходу две сим-карты, которыми я пользуюсь попеременно. Так вот, после замены сим-карты многие настройки телефона пропадают. Теряется настройка "быстрых клавиш" (набор номера нажатием на одну кнопку), отменяются назначенные "избранным" респондентам мелодии вызова. На восстановление настроек требуется не так уж много времени, но сам факт несовершенства имеет место быть, а если сим-карты приходится менять часто, то описанный недостаток на практике означает для пользователя полный отказ от двух полезных функций. Говорят, что их можно избежать переносом контактов из памяти сим-карты в память телефона, но я, например, предпочитаю хранить на каждой сим-карте свои контакты, связь с которыми целесообразна именно с нее.
Во всем остальном модели очень удачные.
Моя оценка телефона: 7 баллов из 10 с пометкой: "для тех, кому телефон – не предмет роскоши, а средство связи; внимание: возможны проблемы с принятием сим-карты".

У пошуках китайських скарбів (надруковано в "Ніжинській панорамі у грудні 2005 року)

От і вступила наша країна в нову виборчу кампанію. Рекламні ролики на радіо і телебаченні, безкоштовні газети, велетенські рекламні щити, мініатюрні наклейки та листівки вже почали безцеремонно лізти у вічі та вуха електорату.
«Народная оппозиция» - читаю назву однієї з таких безкоштовних газет. Від якої ж то опозиційної сили? Підзаголовок: «Для простого народа, для думающих, справедливых и смелых людей». Хочеш – не хочеш, треба читати. Бо інакше сам собі відмовиш одразу і в простоті, і в поміркованості, і в справедливості, і в сміливості.
А поміркувати ж є над чим, починаючи з епіграфу. Він, як і матеріали на всіх восьми сторінках, російськомовний. Та чи російська це мова? «До победы всегда!» за підписом Ернесто Че Гевари. Що б це мало означати? У перекладі з навколоросійського суржика на українську мову, мабуть, - “До перемоги завжди!”, а російською мало б бути “К победе всегда!” Що ж, поміркованій людині вже дещо зрозуміло: це газета для російськомовної частини простого народу, поміркованих, справедливих і т.д. людей від суржикомовного видавця.
Та хто все ж таки той видавець? Ось, на останній сторінці: «Всеукраинская жен-ская общественная организация «Дар жизни». Учредитель, главный редактор – Владимир Марченко». Невже від Наталії Вітренко до інших жінок переметнувся? Та ні, все в порядку: ледь не на кожній сторінці – фото неперевершеної Наталії Михайлівни, а одну з сторінок центрального розвороту повністю посідає інтерв‘ю того ж таки Володимира Марченка з тією ж таки Наталією Вітренко за результатами її поїздки до Китаю. А оскільки нею вже неодноразово наголошувалося на тому, що Китай прокладає колію, по якій досягнуть благоденства всі народи планети, то це інтерв’ю, певне, і є головним матеріалом номеру. Заголовок інтерв’ю більш ніж промовистий: «Китай. Развитие и благополучие».
То ж пориньмо у екзотичний, як для європейця, але близький і зрозумілий Наталії Вітренко світ найбільш населеної планети Земної кулі.
З перших рядків інтерв’ю читач дізнається, що за час проведення реформ у Китаї з 1978 по 2004 роки валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс у 6 разів і склав 1200 доларів на людину; що головними експортними товарами Китаю є машини та транспортне обладнання; що Китай повністю вирішив продовольчу проблему і перетворився на експортера зерна, цукру та інших сільгосппродуктів. Натомість, на Україні за роки її реформ з 1991 року населення скоротилося на 10%, а ВВП – на 40%. Щоправда, розміру ВВП на душу населення України Наталія Михайлівна чомусь не наводить. Чому б це? Не знає? Чи приховує? У інтерв’юера Марченка таке питання не виникає, він у захваті: “Сопоставление потрясает”.
Та й як не бути враженим, коли свої слова Наталія Вітренко підкріплює порівняльними графіками виробництва основних видів продукції в Китаї і Україні у 1978, 1990 і 2004 роках: китайські, червоні, стрімко рвуться вгору, тоді як українські, чорні, понуро хиляться долу. Поруч і абсолютні цифри: китайські чотири- та п’ятизначні, українські переважно розміром у два чи три розряди.
Тут би й пройнятися разом з Наталією Михайлівною гнівом на адресу “прихвоснів Америки, що заганяють Україну до глухого кута”, проте ж, газету створено, серед інших, “для думающих и справедливых людей”, отже, по-перше, звернімо увагу на те, що чотири з п’яти графіків, наведених пані Вітренко, демонструють падіння виробництва продукції на Україні у 1990 році в порівнянні до 1978 року, між тим, як тоді ми йшли іще “правильним” шляхом, подібним до китайського, а, по-друге, спробуємо обміркувати отриману інформацію за допомогою звичайнісінького калькулятора, спираючись виключно на цифри за 2004 рік, наведені Наталією Вітренко. Поділимо обсяги продукції Китаю і України на чисельність населення країн, для Китаю наведену пані Вітренко прямо – 1300 млн., а щодо України нею, як ми вже звернули увагу, зазначено 10-відсоткове зменшення населення проти “дореформених часів”, тобто, мова йде про 45 млн.
Отже, після простого арифметичного підрахунку виявляємо, що за 2004 рік вугілля Україна добула на душу населення 1,3 т, а Китай – 1,5 т, тобто, трохи більше, але різниця не вражає, особливо ж з урахуванням того, що українська вугільна галузь, як відомо, переживає кризу, а Китай, судячи з графіку, сягнув цього показника після карколомного стрибка вгору.
Переходимо до електроенергії: Україна – 4040 кіловат-годин за 2004 рік на людину, Китай – 1680 кіловат-годин. Отакої! Показник Китаю у два з половиною рази нижчий! Та вони ж там у темряві сидять! А враховуючи те, що левову частку електроструму поглинають промисловість і демонстративно надмірне освітлення столиці та ще кількох мегаполісів, то що ж залишається пересічному китайцеві? Може, через те і не вдається китайському урядові стримати бум народжуваності? Та хай би просто освітили країну бодай на українському рівні – одразу ж відчули б зниження демографічного тиску...
Та посуваємося далі по графіках пані Вітренко.
Автомобілів Україна випустила у 2004 році лише 4,1 штуки на 1000 населення, але і тут Китай нас не випередив – 3,9 штуки. Це вже насторожує. Чи має “проффесор” Наталія Вітренко калькулятор? Чи розуміє вона, що навіть за наведеними нею даними Китаю нема з чого похвалятися?
Наступний показник – виробництво сталі. Україна виплавила її у 2004 році 0,64 т на душу населення, Китай – 0,21 т. В 3 рази менше! Про якість же китайської сталі ми знаємо, купували ж бо і парасольки китайські, дешеві, але одноразові якісь, і інші товари.
Останній графік стосується цукру: Україна – 47,7 кг на душу населення, Китай – лише 7,8 кг на свою китайську душу за той-таки 2004 рік. Стоп! Але ж Наталія Вітренко стверджує, що Китай цукор експортує! Та це ж свідчення злочину китайського уряду проти власного народу! Навіть і без експорту середньостатистичному китайцеві припало б лише 650 грамів цукру на місяць (!) або 20 грамів на день! Це ж лише одна-єдина столова ложка! І це на все про все – і на чай, і на компот, і на цукерки, і на тістечка, і на морозиво... Та ще й відсипати з тієї ложки треба для експорту. Оце таке солодке китайське життя! Ми таке вже проходили у 30-х роках минулого сторіччя, коли Радянський Союз вивозив за кордон зерно з України, тоді як українці мільйонами вмирали з голоду.
То ж куди кличе нас Наталія Вітренко – вперед чи назад? Перечитую іще раз перший абзац інтерв’ю: «…для меня, как для ученого-экономиста, который защитил докторскую диссертацию по проблемам макроэкономики, исследуя опыт мировых реформ, эта поездка имела особую значимость». Схоже, що через парадні ворота завезли доктора від економіки Вітренко до Китаю, через парадні і вивезли. Що показували, те й созерцала. Що, розжувавши, вкладали до рота, те й ковтала. Аякже! Інакше ж можна позбутися статусу друга Китаю. Чи бак подруги.
Хочеться заволати: “Наталіє Михайлівно! Схаменіться! Візьміть до рук калькулятор! Осмисліть Вами ж наведені дані! Не маніть народ у прірву командної економіки!” Та осікаюся: не почує. А хоч і почує – відвернеться. Бо як вчений-економіст, добре знає: гроші не пахнуть, а папір усе стерпить.
Вистачає ж їй цинізму милуватися китайськими хмарочосами і співати оди китайській економічній моделі без оглядки на ціну, якою все це досягається! Це ж гігантський прес, що вичавлює з китайського люду йому ж начебто на користь величезні гроші, які потім викидаються на хмарочоси, на поповнення арсеналів атомних бомб, на космічні польоти, тоді як народ живе у жалюгідних злиднях. Чи чула Наталія Михайлівна про випадок дворічної давнини, коли група з 59 китайців нелегально їхала в рефрижераторі на заробітки до Англії, і всі вони задихнулися до смерті? Вони що, графіків вітренкових не бачили, що кинулися працювати від свого “народного” уряду до ненависних західних капіталістів?
Ні, про це годі почути з вуст професора Вітренко. Натомість вона говорить про капіталістів, що наввипередки біжать з інвестиціями до Китаю. Так, це правда, біжать. І чому б їм не бігти, коли саме китайський уряд перетворився фактично на прихвосня західних держав, тримаючи власний народ у стані жебрацтва і дозволяючи при цьому іноземцям отримувати надприбутки на експлуатації понадмільярдної нації?
Цікаво, де бачить себе пані Вітренко у разі запровадження в Україні китайської моделі: серед прихвоснів іноземних капіталістів, що й собі якусь дещицю вихоп-люють від тих кровососів-інвесторів чи у жебрацькій безропотній безправній людській масі? Чи воліла б вона живитися витворами елітної китайської кухні, що переможною ходою захоплює все нові простори в Європі й Америці, чи тими жучками й черв’ячками, що стали звичною їжею для простих китайців? До речі, чи не пробувала пані Вітренко їсти рис не виделкою, а китайськими паличками, як це роблять у відвіданій нею країні? Хай би спробувала і замислилася: чи не так само важко було б перейняти економічну модель від дуже далекої від нас за всіма критеріями нації, яку зрозуміти до кінця, а тим більше скопіювати, ми не зможемо ніколи?
А які б воліла купувати товари: китайські чи може, все ж таки, японські, європейські, американські? Коли ж українські – то ті, що підходять за якістю ближче до китайських чи до європейських?
Так, китайські товари дешеві, але ж їхня якість не витримує жодної критики – що згадувані вже зонтики, що ліхтарики, що радіотовари, що сантехніка, не говорячи вже про машини.
Для самих же китайців навіть їхні ж неякісні товари недоступні. Бо це для євро-пейців та американців вони дешеві, а з китайського заробітку їх не купиш. Чи випадково в такому розлогому інтерв’ю пані Вітренко не вистачило місця для наведення середньої зарплати китайця? Фраза про те, що, мовляв, зарплата вища за прожитковий мінімум, занадто вже розпливчаста.
Ще одна складова дешевизни китайських товарів – зневажання ефективною охо-роною праці та екологією. У гонитві за валютою китайський уряд дозволяє засмічувати безмежні земельні, водні та повітряні простори Китаю мільйонами тонн промислових відходів. Чи такі вже безмежні ті простори, пані Вітренко?
Китаю, при всій його унікальності, не вдалося позбутися жодної з проблем, що існують в інших країнах світу.
Але є у китайців своя, особлива, і дуже страшна, проблема – наявність “мертвих душ навпаки”. Ми вже згадували про марність усіх спроб китайського уряду вгамувати бум народжуваності. В рамках програми “Одна сім’я – одна дитина” кожна сім’я після народження первістка починає щомісяця отримувати відчутну фінансову допомогу. Але щойно народжується друга дитина – допомога припиняється, а після народження третьої дитини вже не держава платить сім’ї, а сім’я державі. Це своєрідний пожиттєвий штраф за розмноження. Від розмноження він китайців, щоправда, не стримує, а от реєструвати дітей вони припиняють – якщо не з другої дитини, то вже, принаймні, з третьої. От і виходить, що на додаток до 1 мільярда 300 мільйонів “офіційних” китайців є іще не одна сотня мільйонів “прихованих”.
Це означає, по-перше, що всі показники виробництва і споживання на душу населення Китаю насправді набагато нижчі офіційних, що, зокрема, у середньому китайцеві не перепадає навіть і однієї ложки цукру на добу.
Та все це дрібниці у порівнянні з сотнями мільйонів особистих трагедій “людей-фантомів”. Оскільки їх як би не існує, то для них немає місця ні в дитячому садочку, ні в школі, ні в університеті. На роботу їх, щоправда, беруть із задоволенням, бо то – безсловесні істоти, щодо яких можна порушувати будь-які норми та правила. А якщо така людина зникає, то і розшукувати нема кого. Не існував, не існував – і раптом зник?
У власному суспільстві, для власної держави ці люди в багато разів безправніші, ніж, скажімо, українські нелегали на підмосковних будмайданчиках чи на збиранні врожаю на плантаціях Сицилії. Якою ж має бути напруга всередині китайського суспільства! Від щирого серця благаю: дай, Боже, китайцям позбутися кричущих проблем без вибуху, сила якого може бути величезною.
Схоже, що Наталія Вітренко упевнена: якщо це і станеться, то не за її життя. Принаймні, вона послідовно будує свою політичну кар’єру на суміші з популістських гасел, приправлених навколокитайською напівправдивою риторикою, та водінні за носа довірливих виборців, жодному з яких не заманеться зробити перерахунок наведених їхнім кумиром даних – якщо не на калькуляторі, то бодай у стовпчик на клаптику паперу.
А в Бога прогресивні соціалісти не вірять. Отже, і пекла нема, і розпеченої сковороди брехуни язиками не лижуть.
У намаганнях оволодіти китайськими скарбами Ви граєте самими козирними картами, професоре Вітренко.

Расставим все точки над "ё"? Лингвистам XXI века

Просто удивительно, что в русском языке закрепилось выражение «расставить все точки над "i"». Буквы-то такой в русском языке нет! Зато есть буква «ё», над которой вообще-то точки не ставятся. Но иногда, чтобы гарантированно избежать неоднозначности, эти точки водружаются на их законное место. Не всегда ведь по контексту понятно, например, написано ли слово «все» или «всё».
Не пора ли русифицировать известную поговорку?
Итак, расставим все точки над «ё»?

Вначале было слово. Напутствие молодым инженерам, выбирающим профессию конструктора

Есть такая профессия: конструктор!
Как и во времена сотворения мира, создание любого изделия начинается со слова.
А не сотворить ли мне мир? А не создать ли нам бульбулятор?
Такая или подобная фраза может раствориться в эфире, и слово так и не воплотится в реальную конструкцию. А может засесть в голове, отчего лоб будущего творца сморщится, затылок начнет почесываться, а руки сами собой потянутся к молотку, или к карандашу, или к мышке, способной пустить в ход АвтоКАД.
Так вот. Если руки потянутся к молотку, лобзику или другому ручному или механизированному инструменту, то творческий процесс пошел у слесаря, или у столяра, или, например, у каменщика. Пусть для простоты изложения это будет столяр, который с энтузиазмом примется рубить, строгать, точить, сколачивать, красить, воплощая невесомое слово в материальное изделие. Второе произведение нашего старательного столяра будет значительно лучше первого, так как при его создании он избежит многих ошибок, которые будут выявляться в процессе работы над первым образцом или после ее завершения. Третий экземпляр окажется еще лучше. Десятое изделие получится настолько хорошим, что его можно будет запускать в массовое производство. А что, если на изготовление каждого из экземпляров у нашего столяра уходил год? или пять лет? или десять? То-то и оно. Человек не вечен, и благодарное человечество может так и не дождаться того почти совершенного изделия, которым наш столяр мечтал осчастливить мир.
Другое дело, если после произнесения той самой фразы руки осененного идеей человека потянутся к карандашу или к компьютерной мышке. Тогда этот человек – конструктор, и в этом случае процесс пойдет другим путем. После создания нескольких эскизов будет выбран лучший из них. Затем будет создан сборочный чертеж. Потом появятся чертежи деталей… И вот уже по этим чертежам работает целый коллектив слесарей, токарей, фрезеровщиков, шлифовщиков, сборщиков! Конструктор же еще до появления изделия обдумывает, как его улучшить перед постановкой на серийное или массовое производство или переключается на разработку нового изделия.
Если же чертежи разрабатываются на компьютере, подключенном к интернету, то конструктор может находиться за тысячи километров от цехов, из которых выйдет в свет разработанное им изделие. Мало того, сегодня уже возможно перетекание процесса разработки в процесс изготовления без выпуска чертежей в их традиционном виде. Создаваемая на компьютере трехмерная модель детали передается непосредственно на комплекс автоматизированных станков, которые (возможно, опять-таки, в другом уголке земного шара) тут же приступают к ее изготовлению.
Вначале было слово…
Слово конструктора – чертеж.
Или такая вот небольшая заметка о профессии конструктора.
И если после прочтения этой заметки на свете появится хотя бы один новый конструктор, то я не зря произносил это слово.
Успехов тебе, мой будущий коллега по профессии!

Воспоминания об учителе труда

Не уверен, что правильно назову имя и фамилию этого преподавателя. Память не смогла пронести их через четыре десятка лет, а в школьный выпускной альбом его фотокарточка и фамилия не попали.
Кажется, его звали Николай Иванович Кондратенко. Много лет назад он был моим учителем труда в маленьком Северо-Осетинском местечке Моздок, куда судьба занесла моего отца, офицера советской армии, а вместе с ним – и всю нашу семью.
Труд не считался таким уж важным предметом в школьной программе. И хотя на этих уроках я получил некоторые навыки владения молотком, стамеской, зубилом и другими ручными инструментами и даже получил первую в своей жизни «производственную» травму, когда перебил складку кожи между большим и указательным пальцами, речь, главным образом, не об этом.
Мне на всю жизнь запомнилось нравоучение Николая Ивановича, высказанное им в процессе одного из уроков.
- Никогда не пейте с горя! – сказал тогда Николай Иванович.
Пить от счастья, по словам моего учителя – совсем другое дело. Состояние счастья длится недолго, соответственно, нет риска зациклиться на пьянке. Горе же может засесть в душе человека на долгие дни и даже годы. Пытаться залить его вином – последнее дело, прямой путь к алкоголизму.
Получить такую установку в школе в пуританских условиях советской образовательной системы было неслыханным делом. В школе однозначно проводилась мысль о безусловном вреде алкоголя в любом виде, количестве и по любому поводу.
Тогда я не смог оценить высказывание Николая Ивановича во всей его глубине. Теперь, будучи очень взрослым человеком, на пару десятков лет взрослее тогдашнего Николая Ивановича, я понимаю, что этот человек обладал мудростью, которая не вписывалась в школьную программу, которой он мог и обязан был поделиться со своими учениками.
Закончив школу, мои одноклассники, большинство из которых были, как и я, из офицерских семей, разъехались по всему Советскому Союзу.
Знаю: не один только я запомнил и воспринял мудрое наставление Николая Ивановича Кондратенко.

Слово о моем учителе конструкторского дела (воспоминания о работе под руководством В.Н. Базлова)

Окончив Киевский политехнический институт, я получил направление на работу на Волжский автомобильный завод, что в городе Тольятти. На тот момент это было самое крупное и самое передовое во всех отношениях предприятие Советского Союза. Я был принят конструктором в отдел гидропневмосистем Корпуса вспомогательных цехов, за скромным названием которого скрывался мощный завод в заводе, строивший станки и автоматические линии как для самого ВАЗа, так и для других предприятий автомобилестроительной отрасли. И хотя я уже имел трехмесячный стаж техника-конструктора, полученный мною на другом автогиганте, тогда только зарождавшемся, Камском автозаводе, где я проходил преддипломную практику, но я был все еще необстрелянным воробьем, входившим в новую жизнь с легким замиранием сердца.
Мне повезло: я попал в конструкторское бюро Виктора Николаевича Базлова, не только замечательного конструктора, а и прекрасного человека. Виктор Николаевич подключил меня к разработкам нескольких ведущих конструкторов, а когда убедился, что у меня «получается», смело дал мне крупную разработку. Одну, вторую, третью… Будучи еще конструктором без категории, я уже выполнял работы, поручавшиеся обычно конструкторам третьей и даже второй категории. Кадровая политика на огромнейшем заводе велась в строгом соответствии с заведенными нормами и правилами, и тем не менее, с подачи Виктора Николаевича я получил третью категорию значительно раньше положенного срока. Рядом с ним квалификация моя росла стремительно, я обретал конструкторскую хватку, конструкторское чутье, вкус к творчеству.
В отношениях со мной Виктор Николаевич проявлял себя не только как замечательный начальник, а и как прекрасный человек. Это он на своих «Жигулях» доставил меня в роддом, когда мне пришла пора забирать оттуда жену с новорожденной дочкой. Те же «Жигули» перевозили мои диван, холодильник и другие пожитки в новую, более просторную «малосемейку», полученную по случаю расширения семьи.
Под руководством Виктора Николаевича Базлова я проработал четыре с половиной года. Когда я написал заявление об увольнении, он не воспринял это, как предательство. Мало того, он сказал, что решение перебраться поближе к родителям очень правильное, что я и сам, возможно, до конца этого не понимаю, но со временем ощущу в полной мере.
Я вспомнил эти слова Виктора Николаевича через много лет, когда серьезно заболела моя мама, болезнь на несколько месяцев приковала ее к постели. Я был не в полутора тысячах километров, а рядом, когда она так нуждалась в моей помощи.
Мне приходилось неоднократно менять заводы и профессии, но большую часть своей трудовой жизни я проработал именно инженером-конструктором. Вместе со мной по жизни незримо шел Виктор Николаевич, человек, чей вклад в мое профессиональное становление был решающим. Встреча с таким человеком, как Виктор Николаевич Базлов стала для меня большим подарком судьбы.

Великая любовь или безграничная дурь? (один из постов моего блога, который я прекратил вести)

«Ты мне дороже жизни!»
«Без тебя мне жизнь не нужна!»
Такими и подобными фразами изобилуют мыльные оперы и любовные романы. Впрочем, многим героям этих произведений удается пережить свою страсть и уцелеть после разрыва отношений с предметом своего обожания. Художественная литература изобилует примерами трансформаций, переходов от горячей любви к не менее горячей ненависти или к полному безразличию.
Тем не менее, случается узнать и о трагических развязках любовных историй. Как правило, в литературе и кино они увенчаны ореолом романтизма.
В жизни все бывает значительно прозаичнее и далеко не всегда вызывает восхищение.
Я поведаю об одном таком случае, имевшем место в Нежине, точнее, о его финале, поскольку история горячих любовных отношений действующих лиц мне неизвестна, а ее додумыванием я заниматься не буду.
Итак, подходя как-то в обеденную пору июльским солнечным днем к своему дому, я увидел около подъезда зеленый потрепанный жизнью и дорогами «Москвич». Раньше этот автомобиль около моего подъезда как будто не парковался, так что никому из соседей, скорей всего, не принадлежал. Людей около «Москвича» не было, а вот багажник у него был открыт. Проходя мимо, я с удивлением увидел, что внутри багажника лежит человек. Багажник у «Москвича» не такой уж просторный, так что его обитателю лежать было явно тесно. К тому же, он лежал под прямыми лучами жаркого июльского солнца. Человек свернулся калачиком, поджав к груди босые ноги и закрыв глаза. Рядом с ним стояли китайские пластиковые шлепанцы. Пьяный? Мертвый?
Ни рассуждать, ни рассматривать мне было некогда, лишним временем в обеденный перерыв я не располагаю.
Пообедав, я вышел из дому, и опять увидел человека в багажнике зеленого «Москвича», а рядом с ним – одного из моих соседей, который, заглядывая в багажник, говорил:
 - Чего ты там лежишь? Вылезай! Еще багажник кто-нибудь захлопнет!
 - Мне и здесь хорошо, - отвечал обитатель багажника, - а вот возьми, да и захлопни сам багажник.
«Значит, все-таки пьяный», - подумал я. На этот раз, проходя, я лучше разглядел его лицо с чуть заметными усиками, и оно показалось мне немного знакомым. Кажется, я видел этого человека раньше дважды или трижды спящим то на площадке первого этажа моего подъезда, то прямо на ступеньках. Одна из соседок даже написала по этому поводу жалобу участковому на жителей квартиры 48, на которую якобы указывал «ночлежник», как на цель своего визита. Квартира была недавно продана, получалось, что с приездом новых соседей у жителей подъезда появилась проблема в виде дополнительного околоквартирного жителя, типа бомжа.
Я подписывать коллективную жалобу отказался, сказав, что, возможно, наши новые соседи здесь ни при чем, а то, что этот человек указывает на их квартиру – возможно, просто выдумка или отговорка. Надо же ему как-то пояснять место своего ночлега. «А если бы он ночевал на четвертом этаже и указал на вашу квартиру – на вас бы жалобу участковому надо было подавать?» - спросил я у соседки. Она от моих слов потеряла дар речи, а после нескольких возмущенных вздохов прокричала, что, мол, раз никому это не нужно, то и она ничего делать не будет и порвала заявление.
Вечером «Москвич» продолжал стоять на том же месте около подъезда, но багажник был уже закрыт. «Проспался да и вылез», - подумал я о недавнем обитателе «Москвича» и забыл о нем.
Напоминание пришло через несколько дней.
Возвращаясь вечером в сумерках на велосипеде с дачи, я увидел около дома необычайно большое количество людей. В нашем городке, составляющем южную оконечность Нежина, большинство жителей знакомо друг с другом. Знаменательные события не проходят незамеченными со стороны соседей. Толпа людей около подъезда обычно указывает на то, что из него вот-вот должны выйти невеста с женихом, отправляющиеся в ЗАГС, или должны были вынести гроб с покойником. Если бы дело было в дневное время, то я так бы и воспринял это столпотворение. Но были уже сумерки, а в это время такие события не происходят. Люди стояли, в основном, около третьего и пятого подъездов и устремляли взоры в сторону моего, четвертого.
Подъехав ближе, я увидел, что у пресловутого зеленого «Москвича» багажник снова открыт, и около него суетятся люди. Поставив велосипед к стене дома, я взял было сетки с дарами сада, чтобы занести их домой, а потом уже вернуться к велосипеду и завести его в его «стойло», но меня остановил незнакомый человек на крыльце.
 - Вы в этом подъезде живете? – спросил он меня.
 - Да.
 - А здесь квартиру какие-нибудь люди снимают? – задал он следующий вопрос.
 - Да есть тут квартиранты.
 - А Вы их фамилию знаете? – продолжал расспросы мой неожиданный собеседник.
 - Нет, - ответил я и направился к ступенькам, но разговор на этом не закончился.
 - Дело в том, что около Вашего подъезда обнаружен труп в автомобиле.
 Теперь я припомнил, что и вчера, и сегодня, пристегивая к заборчику впритык к зеленому «Москвичу» свой велосипед, я слышал запах дохлятины. Я тогда еще подумал, что где-то поблизости сдохла кошка или собака. И куда только дворники смотрят? Бумажки собирают, а дохлятина себе валяется. Оказывается, это была не кошка и не собака.
Поднявшись на свой третий этаж, я увидел несколько людей в штатском и здесь, около дверей соседней квартиры. По предположениям милиции, жители этой квартиры, квартиранты, были причастны к трагическому событию во дворе дома.
Позже выяснилось, что милиция «промахнулась»: им нужен был все-таки первый этаж, та самая сорок восьмая недавно проданная квартира, и не квартиранты, а новые жильцы. Вернее, хозяйка этой квартиры, назовем ее вымышленным именем Людмила.
Как стало теперь известно жильцам дома да и всей округи, у Люды был роман с тем самым молодым человеком, значительно более молодым, чем она. Была ли она в него всерьез влюблена или он стал просто ее «отдушиной», когда женщина осталась одинокой после смерти мужа и гибели 16-летнего сына, неизвестно. Через некоторое время Людмила решила расстаться со своим знакомым. Не желая с этим мириться, молодой человек ходил за Людой по пятам, в приступах отчаяния ложился ночевать у порога ее новой квартиры или даже прямо на ступеньках, но вернуть прежних отношений не смог.
Приехав на «Москвиче» к подъезду, молодой человек пролежал в его багажнике целый день, но так и не был удостоен внимания своей возлюбленной. Вечером он захлопнул багажник и задохнулся в нем.
Что это: великая любовь или безграничная дурь?
Что думают по этому поводу читатели и писатели блогов?

Вокзальна пантоміма (надруковано в "Ніжинській панорамі" у січні 2009 р.)

Дивно, що на цю пантоміму не звертають уваги компетентні органи. Хіба за нею не криється якась небезпека? Щойно до ніжинського залізничного вокзалу під’їжджають деякі мікроавтобуси з числа тих, що курсують вулицями міста, як якісь люди з-під вокзальної будівлі починають подавати їм умовні сигнали руками, головами та іншими частинами тіла. Як правило, водії не лишаються сторонніми спостерігачами, посилаючи й собі незрозумілі невтаємниченому паси у відповідь.
Тому, хто постежить уважно за подібними епізодами, невдовзі стане зрозуміло, що вони трапляються лише з наближенням «маршруток», помічених табличками з цифрою «9». А ті з пасажирів, кому частенько доводиться бувати на вокзалі, чудово знають, що тут до чого.
Виявляється, для пасажирського маршруту №9, на відміну від майже всіх інших, вокзал є не кінцевою, а проміжною зупинкою. Тому з вокзалу мікроавтобусами цього маршруту можна дістатися як Гуньків, вулиці Прилуцької, так і центру міста, і протилежної від Гуньків околиці, вулиці Космонавтів. Окремого ж місця для посадки пасажирів, що їдуть на Гуньки, не існує. От і доводиться пасажирам і водіям вступати в такий невербальний зв’язок.
Як правило, водії «маршруток», що їдуть у цьому специфічному напрямку, зупиняють свої транспортні засоби у другому ряду, що привносить певну логістичну ясність, але, натомість, створює небезпечну ситуацію для пасажирів, які стрімголов кидаються від вокзалу навперейми до «своїх» мікроавтобусів, нехтуючи рухом автомобілів першого ряду.
Напрошується питання. Чи не варто встановити на вокзалі окремі зупинки для автобусів 9-го маршруту, що їдуть у різних напрямках? Привокзальний майдан має для цього достатньо великі розміри. Досить лише відповідному чиновнику поставити мітку на плані вокзалу.
Тож чи не час поставити ту мітку, а одночасно й крапку на вокзальній пантомімі?

Літній час подано, панове! або Чи поважають нас наші депутати? (надруковано в "Ніжинській панорамі" у квітні 2008 р.)

Із самого початку, тобто, приблизно з середини вісімдесятих років минулого століття, я з розумінням поставився до ідеї впровадження літнього часу. Можливо, саме тому й переносив я стрес від тієї події досить легко (а таки відчуває стрес від переключень часу кожна людина, я також).Та треба ж заощаджувати електроенергію! Маємо зиск для всієї держави, маємо зиск для кожної родини. Інші держави раніше за нас до цього «фокусу» вдалися, чому б і нам так само із годинниками не «побавитися»?
Та й світлі вечірні години влітку аж ніяк не зайві: ані для городників, ані для подорожніх, ані для студентів там різних і школярів. Та мало іще для кого?
Останні кілька років переключення часу асоціюється у нас в Україні також із виборами. Бо наш український законодавець визначив «стандартними» датами проведення виборів: до Верховної Ради – останню неділю жовтня, на посаду Президента – останню неділю березня, тобто, саме ті дні, коли впроваджується або відміняється літній час!
Таким чином, стреси накладаються один на один, посилюючи негативний вплив на людей. Бо вибори – це також стресова ситуація, і то не лише для кандидатів на відповідальні пости, не лише для учасників їхніх команд та прихильників, не лише для членів виборчих комісій, а й для усіх виборців, читай: для всього дорослого населення країни. А вже дорослі перекладають своє надмірне стресове навантаження й на дітей.
Дрібниці?
Аж ніяк. Кричуща неповага законодавця до виборця, до власного народу.
Вважаю, що депутатам Верховної Ради слід переглянути дати проведення виборів, як президентських, так і до Верховної Ради і Рад усіх рівнів, «розвівши» їх у часі з датами переключень годинника.
Відгуки на замітку можна надсилати на поштову або електронну адресу редакції або безпосередньо автору: i.svitlak@gmail.com

Дах над головою, або Чи потрібні нам такі ЖЕКи? (надруковано в "Акцентах" у березні 2007 р.)

Дах над головою – одна з нагальних потреб кожної родини. Без нього неможливе повноцінне життя будь-якої людини. Вираз "дах над головою" – синонім слову "домівка".  Маючи дах над головою, почуваєшся захищеним від пекучого сонця та від тріскучого морозу, від шаленої зливи та від буйного вітру. Будь-яка негода – не біда за надійними стінами та під надійним дахом. Домашнє тепло, домашній затишок забезпечать відновлення сил після виснажливої роботи, повернуть душевну рівновагу після підступного стресу.
Та де ховатися людям, для яких дах сам перетворився на джерело виникнення стресових ситуацій? Кажуть, що коли голландці хочуть підкреслити багатство оселі, то говорять, що її дах вкритий млинцями. У нашій публікації доводиться порівнювати дах з іншою річчю, яка хоча й використовується при підготовці до смаження млинців, а саме, для просіювання борошна, та характеризує стан даху зовсім з іншого боку.
У будинку під номером 130, що по вулиці Прилуцькій, дах вже багато років схожий на решето. Воно-то, з одного боку, додає зручностей, бо для того, щоб дізнатися, чи не йде, буває, надворі дощ, мешканцям цього будинку не потрібно навіть виглядати у вікно. Досить на стіни власної квартири глянути: з’явилися нові мокрі плями на стелі та стінах – не виходь назовні без парасольки. Підсохли, пожовкли плями – можна сміло залишати парасольку на її звичайному місці, під вішалкою.
Не стільки будуй, скільки за дахом пильнуй! – дає справедливі орієнтири народне прислів’я. Найгірше отруїти життя можуть три речі: сварлива жінка, курний димар і дірявий дах – вторить йому іще одне. Мабуть, в роки, коли складалися ці прислів’я, ЖЕКів іще не існувало, бо вони, напевно, увійшли б до скарбниці народних висловлювань.
Вода з даху п’ятиповерхового будинку знайшла собі дорогу аж до підвалу, попсувавши по дорозі стіни, стелі та підлоги в квартирах жильців усіх п’яти поверхів. Електропроводка поперегоряла, довелось замінити її дротами, що тягнуться вздовж стін. Чутність між квартирами стала такою, що жителям сусідніх квартир можна спілкуватися просто крізь стіни, бо вода повимивала цементний розчин з усіх можливих шпарин між панелями. Шкода лише, що тепер  спокою заважають навіть комарі, які дзижчать у сусіди. А комарам вже ж є де розгулятися, бо сирість в квартирах не вибуває, з її грибком та запахами гнилі.
Між тим, все це не є переконливими аргументами для начальників ЖЕКів, щоб розпочати ремонт даху. Ні Б.М. Лазарєв, ні В.Г. Кулінко, ні Т.М. Захарова, що змінювали один одного на посту начальника ЖЕК «Південна», не пішли далі обіцянок.
Хоча… Схоже, що пані Захарова у цій когорті найбільш міцний горішок, бо вистачило в пані совісті підняти плату з жильців на користь ЖЕКу, а коли люди почали протестувати, то порозвішувала по всіх під’їздах погрози: мовляв, не будете платити – повідрізаю світло у під’їздах та підвалах. Щодо підвалу, то у згаданому вже домі 130 світло в ньому відрізане ЖЕКом вже не один рік. Мовляв, хтось з підвалу краде електроенергію. Чи так вже важко знайти, хто саме, усунути крадіжку та відновити освітлення? Пані Захарова бачить свою роль трішки інакше, їй більше до душі зосередитися саме на відрізанні.
Має міцний «дах» над головою? Вважає, що мистецтво керівництва полягає в тому, щоб затикати роти жителям, яким в квартирах дощ крапає за комір? Що їй проблеми мешканців містечка по вулиці Прилуцькій, головне – «вибити» з них підвищені тарифи собі на зарплатню!
Хай би дослухалася до китайського прислів’я, що застерігає: гарбуз з даху може скотитися на будь-який бік. На бік пані Захарової в тому числі. І не треба доводити людей до того, щоб у них «зривало дах» і щоб змушені були йти до ЖЕКу, немов приречені бійці в останню атаку на ворога.
Не те біда, що дах худий, а те горе, що лагодити нема кому. А от зарплатню за начебто здійснювані турботи про жителів містечка отримувати є кому.
Чи не час уже і до прямих своїх обов’язків приступити, пані Захарова? Чи не час довести, що ЖЕКи мешканцям багатоповерхівок іще потрібні?
Після багаторічного чекання мешканці будинку 130 по вулиці Прилуцькій сподіваються, що у начальника ЖЕКу Т.М. Захарової дійдуть руки до ремонту даху на їхньому будинку.

А Ви вже користуєтеся електронною поштою? Інтернет-лікнеп (надруковано в "Акцентах" у лютому 2007 р.)

Інтернет стрімко увійшов до життя значної кількості населення нашої планети. Дорогу до всесвітньої мережі проклали собі, за різними оцінками, від 500 мільйонів до мільярда землян. Частка відвідувачів інтернету по відношенню до загальної кількості населення невпинно зростає. В якості беззаперечного лідера в справі залучення своїх громадян до інтернету вже тривалий час виступають Сполучені Штати Америки, де кількість постійних відвідувачів інтернету давно перетнула відмітку в 150 мільйонів персон і наближається до 200 мільйонів, тобто, йде перехід від половини до двох третин залучених до інтернету американців. Чи не завдяки цьому й досягли Сполучені Штати найвизначніших досягнень в економіці?
На друге місце після тривалого затишшя увірвався Китай з 70-80 мільйонами «наближених» до інтернету, і це при тому, що якихось два-три роки тому простори інтернету борознили лише 25-30 мільйонів китайців. Звісно, для майже півторамільярдної нації це крапля в морі. До того ж, китайський уряд настійливо шукає й таки знаходить шляхи до обмеження доступних для його громадян сегментів всесвітньої мережі, намагаючись зберегти їх у стані цнотливості, як сексуальної, так і соціально-політичної. Та факт залишається фактом: другий за чисельністю легіон серед відвідувачів інтернету – китайський.
До п’ятірки лідерів у справі опанування інтернету входять також жителі Японії, Німеччини та Великобританії.
Україну годі шукати і в першому, і в другому, і навіть у четвертому десятку. 46-те місце, звичайно, могло б потішити, з урахуванням того, що загалом у світі більше двохсот країн. Та як же тоді бути із міфом про дуже кваліфіковану, хоча й низькооплачувану, робочу силу нашої країни? Відсутність навичок щодо оперування комп’ютером та нулі на лічильнику пройденого інтернетом «кілометражу» вважаються нині поганим тоном при оцінці якості робочої сили. На жаль, за кількістю користувачів інтернету нас випереджають не лише найбільш розвинені країни Європи та Північної Америки, а й представники інших регіонів, як от Бразилія, Аргентина, Венесуела і навіть Колумбія з Латинської Америки, Туреччина, Таїланд, Пакистан з Азії. Обійшли нас і такі «екзотичні» країни, як Індонезія й Нова Зеландія. Мало того, і на Африканському континенті є країни, зокрема, Південно-Африканська Республіка, де інтернет поширений серед більшої кількості населення, ніж серед нас, українців. Україна має приблизно таку ж саму кількість відвідувачів інтернету (від одного до двох мільйонів), як її недалекі західні сусіди Словаччина й Словенія, і це при тому, що населення цих країн менше нашого відповідно в 10 і в 20 разів!
Та справа не лише в показниках.
Інтернет дає неабиякі можливості кожній людині, що вміє мандрувати його просторами. Через інтернет можна спілкуватися з рідними та друзями, що перебувають в далеких краях або, навпаки, коли Ви перебуваєте в далекій подорожі по Україні чи за її межами. Можна завести собі нових друзів, що мешкають від Вас на відстані десятків тисяч кілометрів, за десятками кордонів. Можна дізнатися про розклади руху поїздів та літаків, навіть замовити бронювання або доставку квитків на різні види транспорту. Можна здійснити віртуальний тур по готелях тієї країни, до якої Ви збираєтеся вирушити, і дізнатися про наявність у них вільних місць.
Ви не збираєтеся їхати до далеких країн і працюєте на досить скромній посаді? Це не привід, щоб сторонитися інтернету, бо він допоможе Вам підвищити кваліфікацію і бути в курсі як загальних новин, так і специфічної інформації, необхідної для Вашого професійного росту. Ви поповнили загін безробітних і ніяк не можете знайти собі нове застосування? Інтернет допоможе Вам у пошуку нового місця роботи, адже до спеціальних віртуальних бюро працевлаштування щомиті надходить інформація про появу нових і нових вакансій. Ви іще навчаєтесь, і пошук роботи для Вас поки що не актуальний? Інтернет надасть Вам багато інформації для якнайкращого виконання та оформлення рефератів, курсових та дипломних робіт. Вам не потрібні ні нова робота, ні нові знання? Інтернет допоможе Вам знайти нове хобі, розважить цікавими іграми, завалить Вас, нарешті, купою найсмішніших анекдотів та найкумедніших фотожартів.
У Вас немає домашнього комп’ютера і Вам здається, що шлях до інтернету Вам заказаний?
Помиляєтесь. Було б бажання. Адже сьогодні навіть у скромному районному місті чи містечку можна знайти інтернет-клуб, інтернет-клас або інтернет-кафе, де за не таку вже й велику платню (від п’яти до десяти гривень) Ви зможете цілу годину мандрувати просторами інтернету.
Якщо така перспектива Вас зацікавила і Ви хотіли б спробувати долучитися до тієї частини населення нашої планети, що входить до гурту відвідувачів інтернету, то подальша інформація – саме для Вас. Не втрачайте ентузіазму, якщо перша спроба буде невдалою. В країні Інтернет весь або майже весь простір розрахований на неспеціалістів; Вам не потрібно бути ні програмістом, ні суперменом. Термін «користувач» говорить сам за себе: врешті-решт, Ви зрозумієте, що користуватися інтернетом не набагато складніше, ніж, приміром, користуватися праскою або мікрохвильовою піччю.
Отже, з чого розпочати подорож до безмежної віртуальної країни на ім’я Інтернет? Як на мене, першим кроком має стати відкриття особистої скриньки електронної пошти. Поясненням, як це зробити, і буде присвячено решту цієї статті.
Та спочатку кілька слів про те, для чого Вам це може стати у нагоді. Завівши власну електронну скриньку (особисту адресу електронної пошти), Ви отримуєте можливість спілкуватися з приватними особами, які, так само, як і Ви, стали абонентами віртуальної поштової служби, причому, Ви зможете надсилати та отримувати листи з будь-якого підключеного до інтернету комп’ютера, розташованого в будь-якій точці Земної кулі. Надіслана до Вашої скриньки пошта терпляче лежатиме в очікуванні, коли Ви зазирнете до скриньки. Ви зможете надсилати запити щодо цікавих Вам вакансій підприємствам або фірмам, що в оголошенні про вільні робочі місця вмістили свої електронні адреси. Або, навпаки, Ви зможете розмістити на електронній дошці оголошення про те, що Ви, людина, що має такі-то кваліфікацію й досвід, шукаєте роботу, і тоді працедавці самі надсилатимуть пропозиції до Вашої поштової скриньки, а Вам лишатиметься періодично зазирати до неї, перечитувати пропозиції і відповідати на них. Ви зможете направити відгук на будь-який матеріал цієї або іншої газети, більшість з яких вміщують свої електронні адреси поруч з адресами юридичними або поштовими. Ви зможете підписатися на різноманітні розсилки, і на Вашу адресу надходитимуть замовлені Вами матеріали, від наукових статей до анекдотів. Є іще чимало застосувань для Вашої електронної адреси, про них Ви поступово дізнаватиметеся в міру просування від категорії «чайника» до категорії досвідченого користувача інтернету.
Електронна адреса, як правило, набагато коротша за адресу поштову і має приблизно такий вигляд: adresat1@server99.net , причому, кумедний значок @ в Україні зветься «собачкою», а в інших країнах і «мавпою», і «жабкою», і навіть «вухом», хоча початкова назва, яку він мав іще до застосування в електронних адресах – «комерційне at». Обізнаним в англійській мові вже стає зрозумілою структура електронної адреси. Наведений нами в цьому абзаці приклад електронної адреси можна «перекласти», як «адресат 1 на сервері 99 в мережі інтернету».
У світі існує чимало серверів безкоштовної електронної пошти, тобто, інтернет-ресурсів, які ставлять собі за мету завдання надати якомога більшій кількості людей можливість спілкуватися за допомогою електронних повідомлень. Частина з них робить це на комерційній основі, тобто, за гроші, а друга частина – безкоштовно. Для чого це їм потрібно? Не будемо поки що заглиблюватися в це питання, звісно, вони мають з того певний зиск, та не за рахунок стягнення плати зі своїх користувачів. Поштові сервери зберігають відправлену й отриману Вами та іншими користувачами кореспонденцію, яку Ви можете скільки завгодно разів перечитувати при чергових сеансах зв’язку. Для зручності Ви можете навіть порозкладати листи по віртуальних папках за темами («робота», «спілкування», «анекдоти», «інше»), за адресатами чи за будь-якою іншою обраною Вами системою. Всі використані Вами під час листування електронні адреси також ретельно зберігаються, а деякі з поштових серверів запропонують Вам також зберігати номери телефонів та звичайні, поштові адреси людей, з якими Ви спілкуєтеся, тож, Ви можете використовувати поштовий сервер навіть як інтернет-записничок.
Отже, рішення прийнято, Ви прямуєте до інтернету і для початку переступаєте поріг інтернет-клубу. Перше, про що Ви маєте дізнатися в адміністратора, чи зможуть вам забезпечити доступ до інтернету. Справа в тому, що багатьом комп’ютерним клубам основні прибутки приносить аж ніяк не надання доступу до інтернету, а залучення молоді шкільного віку до ігор, багатогодинних безглуздих електронних наздоганялок та убивалок, от вони могли й закинути справу надання доступу до інтернету. Та повної відмови від інтернет-послуг не відбулося, пошукайте – знайдете постачальників інтернету.
Після ствердної відповіді адміністратора про доступ до інтернету ви просите його надати Вам в користування комп’ютер та увікмнути для Вас інтернет-браузер (приміром, «Інтернет Експлорер»), тобто програму, здатну приєднувати окремий комп’ютер до всесвітньої інтернет-мережі. Вже через кілька відвідувань Ви самостійно зможете знаходити на екрані монітору значок у вигляді літери «е», опоясаної немовби траєкторією якоїсь частинки, що навколо тієї літери літає, або іншу «іконку», що запускає наявний на виділеному Вам комп’ютері інтернет-браузер, і самостійно робити запуск програми.
На екрані з’являється вікно інтернет-браузера, поки що пусте. Коли Ви його уважно розглянете, то у верхній частині побачите прямокутне віконце, яке може бути пустим або містити напис «about: blank» або інший напис; ліворуч від нього коментар: «Адреса» (або «URL»). Помістивши до того віконечка за допомогою комп’ютерної мишки курсор, Ви знищуєте наявний у ньому текст і вводите з клавіатури адресу потрібного Вам інтернет-ресурсу, у нашому випадку – адресу безкоштовного серверу електронної пошти, зробимо це на прикладі сервера www.online.ua . Після набору наведеного тексту (www.online.ua), натискаєте на клавішу «Enter», проводите кілька секунд або кілька часток секунди в очікуванні (тривалість залежить від якості доставки інтернету до того конкретного комп’ютера, за яким Ви працюєте), і бачите, нарешті, так звану сторінку в інтернеті.  Майже вся вона заповнена рекламою (ось і відповідь на запитання, за рахунок чого живуть люди, що підтримують роботу безкоштовних поштових серверів!). Проте, з лівого боку, ближче до верхньої частини екрану, на наближення курсору, керованого Вами за допомогою мишки, очікує синенький підкреслений напис «Зареєструватися». Отож, підводимо до того напису курсор, і, коли він перетворюється на зображення кисті руки з виставленим вказівним пальцем, натискаєте на ліву кнопку мишки. Одразу ж після цього на моніторі з’являється нове зображення, нова сторінка, на якій подається інформація про обраний Вами поштовий сервер. Ознайомившись з тією інформацією, Ви продовжуєте роботу, підвівши курсор до напису «Реєстрація» і «клацнувши» на ньому, знов-таки, лівою кнопкою мишки.
На новій сторінці треба заповнити реєстраційну форму, і в перше віконце внести адресу (Ваш позивний на сервері), а в друге – пароль, за яким в подальшому Ви зможете зазирати до своєї поштової скриньки. І перше, й друге краще обміркувати заздалегідь, бо інакше Ви ризикуєте поринути в роздуми, між тим, як сплачений Вами час перебування за комп’ютером спливатиме.
Кілька рекомендацій щодо вибору адреси й паролю. Найбільш солідно ваша адреса виглядатиме, якщо Ви використаєте для неї своє прізвище, тоді на даному сервері Ваша адреса матиме вигляд на кшталт petrenko@online.ua . Іще доречніше використати в адресі першу літеру імені: i.petrenko@online.ua . Зрозуміло, що кожна адреса всередині одного й того ж сервера має бути неповторною, отже, в міру введення Вами адреси, йде перевірка, чи не використав, буває, хтось такого імені до Вас. Якщо спроба вдала, то під віконечком з’являється напис: « i.petrenko@online.ua – доступна». Реєстрацію можна продовжити. Якщо ж обрана адреса недоступна, повторіть спробу, обравши якусь іншу комбінацію імені й прізвища або будь-яке слово, що, на Вашу думку, годиться для Вашого представлення в інтернеті. Для паролю підійде будь-яка комбінація з цифр та латинських літер, а мінімальну й максимальну їх кількість Вам підкажуть при реєстрації. Як вже відмічено, краще цю комбінацію продумати також заздалегідь і як слід запам’ятати або записати в недоступному для сторонніх місці. При написанні паролю у віконечку замість символів, що Ви вводитимете з клавіатури, з’являтимуться зірочки або кружечки, це робиться навмисно, щоб зменшити вірогідність заволодіння Вашим паролем сторонніми особами, що косять оком на Ваш монітор.
Слідуючи подальшим інструкціям, оберіть мову інтерфейсу (тобто, мову, на якій спілкуватиметься з Вами поштовий сервер), введіть запропоновані Вам символи (це також певний захист, не будемо зупинятися на його поясненні), поставте «галочку» у віконечку поруч з написом «Приймаю умови Угоди» і «натисніть» на кнопку «Зареєструвати» в кінці заповненої Вами форми.
На новій сторінці, що за мить з’явиться на екрані, Вам буде запропоновано заповнити форму з більш докладною інформацією про себе, а по завершенні операції Ви опинитесь на сторінці щойно відкритої Вами індивідуальної електронної поштової скриньки. Можете готувати й відправляти перший електронний лист. Якщо Ви хочете повідомити автору цієї статті про свій успіх у відкритті поштової скриньки або відгукнутися на цей або інший матеріал автора статті, Ігоря Малюгіна, то можете надіслати своє повідомлення на адресу: i.malugin@gmail.com .
Завершивши роботу з поштою, «натискаєте» на напис «Вихід» у правому верхньому кутку екрану, і повертаєтесь до сторінки, яку Ви вже бачили – до головної сторінки серверу www.online.ua . Проте, повертаєтеся до неї Ви вже в новому статусі, у статусі зареєстрованого користувача. Отже, тепер Ви лише вводите відповідні записи у віконечка «Ім’я» та «Пароль», і знову опиняєтесь у своїй поштовій скриньці. Або переходите від поштового сервера до інших ресурсів та сторінок інтернету, а якщо бажання топтати дороги та стежки інтернету на той час буде відсутнє, закриваєте інтернет-браузер.
Сеанс відвідування інтернету закінчено. Бажаю успіхів у знайомстві з чудовою віртуальною країною, що зветься Інтернетом!

Полігон на им'я Білорусь. Гортаючи "Білоруську газету" (надруковано в "Акцентах" у січні 2007 р.)

Ні, шановний читачу, у цій статті ітиметься не про останній нафтогазовий конфлікт між Білоруссю та Росією, принаймні, не в першу чергу про нього. Це протистояння дуже актуальне й важливе не лише для безпосередніх учасників подій, а й для багатьох їх близьких та далеких сусідів, для України в першу чергу. Воно заслуговує на окреме висвітлення. Проте, сьогодні ми зачепимо цю тему лише мимохідь. Натомість, пропоную спробувати оцінити загальну суспільно-економічну ситуацію в Республіці Білорусь та причини її раптового погіршення з позиції пересічного громадянина сусідньої країни.
Поштовхом для міркувань стало те, що напередодні Нового року автору цих рядків довелося поспілкуватися з людиною, яка щойно побувала з Білорусі, а на додаток до того – ознайомитися зі змістом товстенького, у 24 сторінки, білоруського щотижневика, придбаного цією людиною у закордонних мандрах.
Останнім часом, іще до цієї зустрічі, доводилось чимало чути про відмінності в житті українців і білорусів, причому, забарвлення повідомлень було дуже різним. Одні змальовували Білорусь, як єдиний острівець благополуччя в бурхливому післяперебудовчому морі пост-радянського простору і бачили в цьому заслугу, перш за все, улюбленця нації, першого й незмінного Президента, інші – як територію застою, нав’язаного білорусам тим-таки незмінним, але вже напівлегітимним, Президентом. Дуже часто при цьому згадувалися білоруські автомагістралі, проте, і тут акценти розставлялися по-різному. «Там дороги кращі в СНД! – лунало від Лукашенкових симпатиків, - і такий лад і гармонія панують в усьому!» «Замилювати очі і своїм, і чужим пан Лукашенко вміє, - констатували інші, - дороги настелив, як в Європі, а з бідних білорусів останні соки повитискав».
За наявності такого різнобарв’я думок мимоволі з’являється підвищений інтерес до будь-якої інформації про ситуацію в сусідній країни, що, незважаючи на втрату нами більшості радянських стереотипів, без зайвої агітації сприймається, як і раніше, як братня республіка, народ якої має менталітет, дуже подібний до нашого, українського.
Отже, намагаюся не залишити без уваги жодного слова недавнього очевидця білоруських реалій. Перші враження ця людина отримала на кордоні, при спілкуванні з білоруськими митниками. Як не прикро про це казати, але вони мало чим відрізняються від митників українських чи російських. Так само відверто шукають вони потенційних «спонсорів» у довгій черзі бажаючих перетнути білоруський кордон. «Їдете у справах бізнесу? Що везете?» - проявляють немов би професійний інтерес, проте, дізнавшись, що людина їде до Білорусі на відвідини родичів і не везе с собою баулів краму, швидко відходять до інших автомобілів. Між тим, біля машин торгових «човників» затримуються. Хочуть ретельно оглянути? Аж ніяк! Процедуру відпрацьовано до дрібниць: майже не ховаючись, митники у лічені хвилини дещо полегшують вміст гаманців перевізників, а останні позбавляються необхідності багатогодинного очікування пропуску у загальній черзі. Міф про непідкупність білоруської влади розвіюється іще до перетину білоруського кордону!
Аж ось і для найбільш терплячих автомобілістів, що не «підсуєтилися» для отримання переваг, піднімається прикордонний шлагбаум, відкриваючи доступ до чудових білоруських автотрас.
Стан доріг, здавалося б, дозволяє безпечно рухатись зі швидкістю, що набагато перевищує 100 кілометрів на годину. Між тим, околиці доріг рясніють знаками, що обмежують швидкість де до дев’яноста, а де й до вісімдесяти щогодинних кілометрів. За радянською іще звичкою, закордонні прибульці ігнорують ті знаки, сподіваючись вчасно пригальмувати безпосередньо перед постом ДАІ. Тим більше, що шоферську солідарність в Білорусі ніхто не відміняв. Ось вона вже й дається взнаки: водії зустрічних авто поблимують фарами, сповіщаючи шоферською «азбукою Морзе»: поблизу контролери зі смугастими палицями. Та минути тих контролерів без зупинки не вдається навіть на дозволеній швидкості. Сержант, зупинивши автомобіль, оголошує, що надмірну швидкість було-таки зафіксовано. Виявляється, іще за десять кілометрів до поста автомобіль сфотографовано автоматичною камерою, і результат передано пильним автоінспекторам. Штраф являє собою доволі кругленьку суму. Для тих з водіїв, хто продовжує наполягати на своїй «знакослухняності», доставлять фотокарточки з нанесеними на полі точними даними про час та «розмір» порушення, проте, до суми штрафу додасться ще й сума послуги з друкування та доставки фото. Отже, доводиться констатувати не лише чудовий стан білоруських доріг, але й чудове їхнє технічне оснащення, що дає можливість реагувати чи не на кожне порушення правил дорожнього руху. Між тим, людський фактор залишається, білоруські даішники поводяться, як рідні брати митників. Інцидент вдається владнати «малою кров’ю»: штраф не оформлюється, а сума зменшується втричі. Незважаючи на небезпеку «нарватися» на жорсткі покарання за службові правопорушення, білоруські стражі порядку йдуть на злочинний ризик. Викорінити хабарництво в державних структурах не вдалося навіть «останньому диктаторові Європи» Аляксандру Лукашенку.
А от із пересічними громадянами білоруській владі вдається впоратися набагато ефективніше. В цьому мій співбесідник переконався вже по приїзді до родичів. Він не одразу зрозумів, чому так округлилися очі його рідні, якій він взявся просто біля під’їзду будинку розповідати про свої пригоди на кордоні та на дорозі. Виявляється, в Білорусі про недосконалість владних структур можна базікати хіба що на власній кухні, та й то бажано пошепки. Принаймні, одна з колег відвідуваних родичів «вилетіла» з роботи на другий день після того, як у розмові один-на-один з подругою по праці висловила думку про те, що, мовляв, Лукашенко затримався при владі надто довго. А нову роботу знайти в Білорусі ой як не просто! До речі, чи не тому і сам Олександр Лукашенко не поспішає залишати посаду Президента? Чи не задля збереження свого місця працевлаштування намагається відновити той стан гласності (вірніше, майже повну її відсутність), що існував у Білорусі, як складовій частини Радянського Союзу, кілька десятиліть тому?
Розповіді очевидця доволі красномовні, але пошуків істини вислуховуванням його розповіді не обмежую, розгортаю білоруську газету. Вона майже повністю російськомовна. Кажу «майже», бо кілька слів білоруською таки зустрів – це два або три заголовки статей (текст цих статей, як і всіх інших, викладено російською мовою) та кілька підписів до карикатур.
Уважно роздивляюся назву, видавця і – мимоволі здивовано піднімаю вгору брови вже при прочитанні цих перших рядків.
«БелГазета» №50 (569), 18 декабря 2006 г. Информационно-аналитический еженедельник. Издается с августа 1995 г. Издатель – ООО «БелГазета». По сентябрь 2005 г. еженедельник выходил под названием «Белорусская газета». Переименован во исполнение Указа Президента РБ №247 от 31 мая 2005 г.
Спочатку сприйняв прочитане за невдалий жарт. Невже, Президент Білорусі займається перейменуванням газет, причому, робить це через свої Укази? Трохи згодом, погортавши газету, знайшов пояснення таким «фокусам». Газетка виявилася опозиційною. Критикувати білоруське сьогодення насмілюється. Отже, на думку Президента, вона, певне, швидше антибілоруська і не гідна носити таку назву, яка б краще лічила справжньому інформаційному рупору білоруської влади. Проте, мене, як шукача істини, такий статус видання цілком влаштовує. По-перше, приємно дізнатися, що свобода слова в Білорусі повністю не задушена, а, по-друге, є можливість дізнатися про «непарадний» бік білоруського сьогодення, а не задовольнитися самими лише гучними рапортами про здобутки.
Отже, про що пишуть опоненти білоруської влади?
Під рубрикою «Доречно» в статі «Доведеться попотіти» мова йде про подорожчання закордонних дезодорантів, духів та інших товарів, що містять спирт. З метою припинення прихованої контрабанди спиртних напоїв та з урахуванням виключного права влади на торгівлю алкоголем, всі перелічені та багато інших товарів обкладено значним ввізним митом. «Невже, - пише автор замітки, - хтось підозрює, що «алкаші» куплятимуть 10-грамовий флакончик французьких духів вартістю 25 доларів, щоб вгамувати алкогольну спрагу? Думається, білоруська влада, й справді, «переборщила», намагаючись вирішити проблему в стилі шабельної атаки. Проте, «довгі вуха» однієї з проблем вже визирнули з газетних рядків: у Білорусі співіснують дефіцит спиртних напоїв і дефіцит надходжень до державної скарбниці.
Між тим, в іншій статті, «Контрабанда в хліву», у розділі «Головні теми номера», згадують спиртні напої вже у «чистому», так би мовити, вигляді. Мова йде про надзвичайно великі обсяги контрабанди з України до Білорусі цілого переліку товарів, найбільш ходовими з яких є горілка різних українських виробників та цигарки з такою знайомою, але чомусь написаною на білоруський манер назвою «Прылукі». Чи то із сумом, чи то із радістю читачів сповіщають про те, що у прикордонних білоруських районах люди навіть припинили гнати самогонку. Українська горілка дешевша й якісніша. Митники й прикордонники, за словами газети, опустили руки, бо не можуть або не хочуть нічого робити. Штраф для контрабандистів передбачено маленький, а прибутки в них величезні, отже, українська горілчана ріка майже без перешкод заповнює білоруські землі, а до білоруського повітря щедро домішуються клуби диму від тютюну, заправленого до українських цигарок.
А от у розділі «Хроніка тижня» вміщено замітку, від якої стає навіть моторошно. Йдеться про ініціативу Могилівського центру міських інформаційних систем. Через такі центри білоруси розраховуються за всі комунальні послуги. Здається, щось подібне запроваджене і в нашому обласному центрі Чернігові, хотілося б розповсюдження чернігівського досвіду й на Ніжин та інші міста й містечка Чернігівщини. Та рятуй нас, Боже, від переймання Могилівського досвіду, викладеного у замітці з красномовною назвою «Хата за борги», оскільки при згаданому вже центрі цього білоруського обласного міста запроваджено послугу з підшукування для тих, хто заборгував перед комунальною галуззю, варіантів обміну квартири на більш дешеву з метою погашення боргів. Ні, далеко не солодке життя в білорусів, коли їм пропонують подібні послуги. А факт запровадження акції красномовно свідчить про масовість явища.
Привертають до себе увагу й більші за обсягом матеріали аналітичного спрямування. Найбільш цікавим з них, як на мене, є викладення бесіди кореспондента «БелГазети» із заступником головного редактора московського видання «Время новостей» Семеном Новопрудським під заголовком «Лукашенко може піти на економічну лібералізацію за чилійським зразком». Московський аналітик зауважує, що генерал Аугусто Піночет у перші роки свого диктаторського правління намагався правити економікою Чилі так, нібито має справу з армійським підрозділом, проте, згодом його оточенню вдалося переконати «солдафона» в тому, що він доб’ється набагато кращих результатів застосуванням політики економічної лібералізації. Генерал повірив, результати не забарилися, Чилійська держава посіла одне з перших місць в Латинський Америці за економічними показниками. Припертий до стінки, Президент Білорусі, на думку пана С. Новопрудського, не має іншого виходу, як наслідувати дії свого чилійського колеги.
Паралелі, проведені в бесіді, доволі цікаві. Проте, особисто для мене вони представляються непереконливими. По-перше, фігура Лукашенка не є рівнозначною фігурі Піночета за багатьма параметрами, це й сам пан Новопрудський відмічає. По-друге, білоруський диктатор має зовсім інше оточення, якому ідеї лібералізації є гидкими за визначенням. По-третє, уряд Піночета хоча і був у певній ізоляції, та все ж таки знаходив розуміння та ненаголошувану підтримку з боку Сполучених Штатів та деяких інших країн за відсіч розповсюдженню світової революції, тоді як уряд Лукашенка в особі Росії втратив чи не останній бастіон реальної закордонної підтримки. По-четверте, лібералізація економічного життя мала підтримку значної частини населення Чилі та аж ніяк не буде з розумінням зустрінуте більшістю білорусів, які до такого повороту не готові. По-п’яте… та годі додавати аргументів. Здається, наведеного і так вже досить, щоб висновки пана Новопрудського виглядали не такими вже й беззаперечними. Між тим, вони спонукають до роздумів.
Кому вигідне раптове погіршення економічної ситуації в Республіці Білорусь? Очевидно, тому, хто таке погіршення спричинив. Росії. Адже, виправити власноруч створені перекоси в ціновій політиці цей гігант нафтогазового постачання міг спокійно, без намагань створити в "братній" сусідній країні шокової ситуації, без зайвої істерії.
Для чого б це могло бути потрібно Росії? Та для моделювання ситуації, що виникне в самій Росії через якихось пару десятиліть. Земні багатства не безкінечні. За нинішніх темпів видобутку нафти та газу вже через двадцять-тридцять років, за оцінками фахівців, Росія може перетворитися з одного з найбільших у світі постачальників природних ресурсів на одного з найбільших споживачів. Обсяги підземних сховищ оцінити не так вже й легко, незважаючи на потужний науковий потенціал Російської Федерації, отже, існує вірогідність раптового падіння величезної країни з вершини забезпеченості нафтопродуктами до прірви майже повної їх відсутності. Чи не варто вчасно змоделювати ситуацію і шляхи виходу з неї? Проте, всі можливі наслідки раптової зміни ситуації теоретично сформулювати дуже складно. Та чому б не провести низку експериментів? Ось і оточила себе Росія полігонами: полігон на ім'я Грузія, полігон на ім'я Молдова, полігон на ім'я Україна. Черговий російський полігон зветься Білоруссю. Очевидно, всі дії керівників згаданих країн ретельно фіксуються російськими аналітиками, краще з досвіду кожної країни заноситься до інформаційної скарбниці. Лише дурні вчаться на власному досвіді, розумні – на досвіді чужому.
Тим більше, що попередня політика "пряника" себе не виправдала. Адже, фактично, всім пост-радянським республікам було запропоновано не розпадатися, триматися купи біля Росії, а за це користуватися за безцінь її природними ресурсами. Хіба це була не приваблива пропозиція? Та колишні "братні" республіки чомусь знехтували нею, зосередилися на пошуку нових друзів та партнерів. Зневажили можливість пожити іще якійсь час безбідно, може, й розвинулися б заразом, і наздогнали б, нарешті, Америку та Європу.
Прагматизм, оголошений наріжним каменем нової російської політики, є свідченням провалу минулих намагань російського керівництва посісти одне з провідних місць у світі і утримати за собою статус беззаперечного лідера регіону. Переоцінка цінностей триває. Чекайте на нові несподівані кроки Росії у стосунках з іншими країнами.

Новорічне вітання (надруковано в "Акцентах" у грудні 2006 р.)

Рік, що минає, був для мене нелегким. Були здобутки, були й непоправні втрати. Напередодні свята, за традицією, ведуть мову про успіхи минулі в очікуванні успіхів нових.
Саме 2006 року я перестав бути гастарбайтером у власній країні. Я більше не працюю в Києві, повернувся до статусу ніжинця як за місцем постійного проживання, так і за місцем роботи.
Напередодні Нового 2007 року бажаю безлічі гараздів як колегам колишнім, так і новим, серед яких сподіваюся почуватися, як у справжній трудовій сім'ї. Зі святом вас, нинішні й колишні працівники підприємств "Контракт-М", "Паритет-К", "Іберус-Київ", "Сяйво", НЦРЗІО!
Бажаю безмежного людського щастя і чудового здоров'я дружині Ганні, дочкам і зятям, рідним і друзям, всім ніжинцям, усім українцям. Хай Новий 2007 рік стане роком здобутків, щастя і благополуччя.
Окреме привітання – головному редакторові "Акцентів" Валентину Зозулі та "новонародженому" колективу створеної ним газети. Хай береже "Акценти" зірка, під якою газета народилася! Хай видання саме стане зіркою на інформаційному небосхилі Чернігівщини!

Ніжин та СОТ: вступати чи не вступати? (надруковано в "Акцентах " у листопаді 2006 р.)

Часи Магдебурзького права давно минули. Жодне з міст України не має якихось офіційних привілеїв, за винятком, хіба що, Києва, статус якого, як столиці України, визначено окремим законом.
Проте, мова не про привілеї чи виняткові права й обов'язки. Звісно, Ніжин не має й не матиме права приймати окреме рішення про вступ до Світової організації торгівлі. Автор цих рядків має намір поміркувати: які зміни можуть відбутися в житті Ніжина та ніжинців після вступу України до СОТ. А після погляду через призму Ніжина ми маємо наблизитися до відповідей на запитання, що хвилюють багатьох українців вже не один рік.
Отже: що це нам дасть? Вступати чи не вступати?
Як відомо, часи, коли в економічному житті та на ринку праці Ніжина домінували три "кіти": заводи "Прогрес", "Сільмаш" та механічний – давно минули. Жодне з цих підприємств не змогло відстояти своїх колись твердих позицій головних годувальників міста. Очікують повернення попиту на традиційну для себе продукцію? Намагаються перебудуватися, але задушені податками? Можливо. Зі вступом до СОТ ринок збуту для них розшириться. Але ж розшириться і приток конкурентної продукції з-за кордону. Не впоравшись з тиском "сусідів" на "риночку", навряд чи проявлять себе наші колишні "кіти" і на ринку глобальному. Чи не єдине, на що вони ще можуть розраховувати – так це на прихід закордонного інвестора. За наявності виробничих площ, обладнання, трудових ресурсів наші колишні гіганти все ще можуть бути цікавими для потенційних інвесторів. Та час іде, обладнання старіє, виробничі площі перерозподіляються, колишні працівники знаходять собі застосування в інших галузях і все менше мріють про повернення на колись такі рідні підприємства. Отже, нещадний плин часу веде до повної втрати цих підприємств. Якийсь шанс на їх відродження (скоріше за все, в новій якості) зберігається лише за умови якнайшвидшого вступу України до СОТ. Вперед, до вступу?
Давайте все-таки не поспішати з висновками, адже, як ми вже зазначали, гіганти це колишні, а обличчям сьогоднішнього трудового Ніжина стали вже інші підприємства, в першу чергу – підприємства харчового комплексу. І молокозавод, і жиркомбінат, і м’ясокомбінат, і інші заводи-харчовики зорієнтовані, на додаток до внутрішнього ринку, на експорт, отже, спрощення поставок за кордон вони можуть тільки вітати. А спрощення це після приєднання до СОТ неминуче. Щоправда, для того ж таки жиркомбінату відкриття кордонів несе не лише приємні зміни, воно може стати «святом зі сльозами на очах», оскільки одночасно зі спрощенням вивозу за кордон олії, спрощується й вивіз соняшника, льону, ріпаку та іншої олійної сировини, а її й без того на повний сезон комбінату не вистачає. Залишається сподіватися на підвищення виробництва насіння олійних культур. Чи відгукнуться аграрії на запити часу? Іще один ніжинський гравець ринку продовольчих товарів, хлібокомбінат, стоїть особняком, оскільки в його продукції значної частки експорту немає, а сировина для виробництва, зерно й борошно, хоча й мають попит за кордоном, та вільно не експортуються. Пам’ятаючи про катаклізми минулих років, держава намагається контролювати вивіз зерна, не допускаючи зменшення його запасів до критичної межі.
Отже, стосовно цієї групи підприємств певні застереження щодо вступу до СОТ існують, втрати можливі, але в цілому ця гіпотетична подія була б для них все ж таки бажаною.
Чималу частку зайнятого працею населення Ніжина складають сьогодні так звані приватні підприємці – продавці на ринках, перевізники, майстри. Найбільше, здається, серед них саме продавців, і умови ведення їхнього бізнесу зі вступом України до СОТ мають поліпшитися, оскільки полегшиться доставка на оптові ринки України закордонного краму, а саме їм переважно і йде торгівля. Що ж до торгівлі продовольчими товарами, то вступ до СОТ може дещо підвищити ціни на них, отже, жвавість торгівлі продуктами збережеться лише за умови підвищення рівня життя населення. Підвищення ділової активності й підвищення рівня життя людей – процеси взаємопов'язані, отже, в більшості своїй приватні підприємці від вступу до СОТ, принаймні, не програють.
Не мають опинитися у програші й працівники бюджетної сфери міста. У разі підвищення ділової активності бюджетні показники міста покращаться, а це і є джерело добробуту бюджетників.
Що ж, з великою долею певності можна стверджувати, що вступ до СОТ не тільки не загрожує Ніжину катаклізмами, а й обіцяє піднесення.
Наостанок наведемо певні «історико-географічні» паралелі. Те, що всі чи майже всі розвинені держави з усіх континентів світу давно вже стали членами СОТ, відомо. Досить широко представлені в ній і не такі вже розвинені країни Азії, Африки, Латинської Америки. І жодна з країн не ставить питання про вихід. Членство в СОТ вигідно всім, і багатим, і бідним. Це аж ніяк не викликало сумнівів у нашого колишнього партнера по соціалістичному табору Республіки В'єтнам. Ця країна ніколи раніше не була серед провідних гравців ні світового, ні навіть азійського ринку, а в останні роки соціалістичної доби пережила остаточний економічний і соціальний крах. Після переходу до нових, ринкових принципів ведення економіки, країна спромоглася сягнути другого місця в світі за темпами росту ВВП (після Китаю). До своїх наступних успіхів В'єтнам ітиме разом з СОТ. В'єтнам подолав всі перепони і днями святкував приєднання до цієї поважної організації.
Чи не час зробити цей крок і нам?
Гадаю, що трудовий Ніжин цілком дозрів до вступу разом з усією Україною до Світової організації торгівлі.
При цьому треба чітко розуміти: СОТ не роздає блага, СОТ надає можливості. Як ми з них скористаємося, залежить у першу чергу від нас самих.
Отже, сумніви в сторону. Вперед, до праці в нових умовах! Вперед, до вступу до СОТ!

Подорож з Ніжина до Москви (надруковано в "Акцентах" у березні 2007 р.)

Рушаючи до сусідньої держави, до її столиці, я не очікував на будь-які несподіванки чи відкриття. Адже відвідувати Москву доводилося і в радянські часи, і в часи, що прийшли після отримання Росією незалежності.
Я не обмовився, шановний читачу, незалежність після розвалу Радянського Союзу здобули не лише Україна, Молдова, країни Балтії, Кавказу й Середньої Азії, а й Росія. Принаймні, в сучасному календарі цієї країни, так само, як і в нашому, є серед свят і День незалежності. Від кого та незалежність, кожен, мабуть, розуміє по-своєму, та факт залишається фактом: Росія, як країна, відчула себе незалежною лише після припинення існування Радянського Союзу.
Отже, звичний, хоча й суттєво оновлений, Київський вокзал Москви. З динаміків лунають вже знайомі за попередніми приїздами застереження до пасажирів «з метою попередження терористичних актів». Рушаючи в дорогу, не можна брати у незнайомців жодних передач чи вантажів. Про помічених підозрілих осіб треба негайно сповіщати працівників вокзалу та міліції. До покинутих господарями речей ні в якому разі не можна торкатися, а треба знов-таки терміново про них повідомляти службовим особам. І взагалі – пильність понад усе. Москва чекає на терористичні акти, і кожен вокзал – найбільш зручна для терористів арена дій. Мимоволі поспішаєш, щоб якомога швидше опинитися подалі від вокзалу.
Між тим, небезпека криється не лише в реальному просторі, а й у віртуальному. В цьому мені довелося переконатися, щойно я спробував зробити першу покупку – стартовий пакет для мобільного телефону. Під час попередніх відвідин Москви я користувався послугами українського «Джинсу» і переконався в тому, що в роумінгу мобільний зв’язок дуже дорогий: я повернувся до України з «мінусом» у вісімдесят гривень. Отже, цього разу я завчасно визначився, який саме стартовий пакет і якого саме російського мобільного оператора мені слід придбати для дзвінків до України під час московського відрядження. Обійшовши пару-трійку точок, що торгують картками, знайшов саме те, що намітив, і простягнув продавщиці гроші. Взявши купюру, та знов простягнула руку: «Паспорт!» Звиклий до вільного доступу до послуг мобільних операторів в Україні, я не одразу второпав, що в Росії можливість спілкування мобільним зв’язком – то прерогатива громадян Росії. Продавщиця має не лише пересвідчитися у наявності в покупця російського паспорту. Вона заповнює під копірку три примірники документу, до якого вносить купу паспортних даних, починаючи з прізвища, імені, по батькові, дати народження та місця проживання кандидата на отримання стартового пакету, і закінчуючи відомостями про те, де, ким і коли виданий паспорт.
Що це: один із заходів боротьби з тероризмом чи намагання властей обмежити спілкування між своїми ж громадянами, а надто між своїми громадянами та іноземцями? Отже, я рушив далі без стартового пакету російського мобільного оператора, сказавши наостанок продавщиці: «Як же ви відстали!» «А при чому тут ми? У кожній точці Вам те ж саме скажуть. Такий закон» - відреагувала на мої слова продавщиця.
Зайшовши до станції метро, я вже майже не здивувався, побачивши у вікні каси оголошення про те, що місячні проїзні квитки продаються лише по пред’явленню… так, того ж таки паспорта. Добре, що хоч звичайні квитки на одну чи кілька поїздок доступні широкому загалу, включно з прибульцями з інших країн (в Москві прохід до поїздів метро здійснюється не за жетонами, а за картонно-пластиковими картками-квитками).
Стоячи на східцях ескалатору та слухаючи нові застереження з гучномовців про небезпеку терористичних актів, я намагався зрозуміти логіку російських борців з тероризмом в метро. Невже, відмова іноземцям в придбанні місячних проїзних квитків ту небезпеку відвертає? Чи потрібний терористу місячний квиток для скоєння терористичного акту?
З іншого боку, існує чимало легенд про те, що під московськими тротуарами, під товщею землі, збудоване іще одне величезне місто, і метро – то тільки одна його невеличка частка. Стверджують, що існує метро-2, до якого не те що іноземцям, а навіть «звичайним» російським громадянам вхід суворо заборонений. Отже, і до цього міста, і до цього закритого метро може бути прикута увага не лише терористів, а й агентів іноземних спецслужб.
До преси просочилися відомості про те, що підземне місто-бомбосховище під Москвою здатне забезпечити автономне існування 12-15 тисяч людей протягом 25-30 років. Потрапити до того міста можна через відгалуження відкритого метро від МГУ або від Сокольнічеської лінії. Принаймні, ентузіасти-дослідники, ризикуючи життям, знайшли кілька відгалужень від метро-1, що упираються в наглухо задраєні ворота, зокрема, між станціями «Спортивна» та «Університет». Також секретні лінії метро-2 ведуть до всіх аеропортів та до багаточисельних секретних бункерів Сталіна, модернізованих та підтримуваних у робочому стані за наказами сучасних російських керівників найвищого рангу.
Рух по першій лінії московського метрополітену було відкрито у 1935 році, а будівництво його офіційно розпочалося 1934-го, та не виключено, що фактично великий обсяг підземних робіт був проведений задовго до того, а оголошення про будівництво метрополітену було вимушеним кроком через витік інформації про нечувану підземну будівельну активність під столицею Радянського Союзу.
Під час другої світової війни надійність метрополітену, як стратегічної захисної споруди, отримала блискуче підтвердження. Адже підземелля стало надійним сховищем не лише для Головнокомандувача радянського війська Сталіна та інших радянських керівників та воєначальників, а й для простих громадян. З 1941 по 1943 роки станції метро використовувалися, як бомбосховища, причому, частина людей переховувалася в них «безвилазно». Були тут і їдальні (головним чином, польові), і спальні. Був навіть пологовий будинок, в якому народилося на світ більше двохсот немовлят.
Інші станції використовувалися, як виробничі цехи, що випускали боєприпаси та чималий спектр військової продукції. Кажуть, що перед працівниками таких підземних цехів навіть виступав Сталін, що приїхав по одній з ліній метро-2.
Головний бункер радянського Верховного головнокомандувача на глибині 18 метрів мав таку товщину стін, що він міг би бути зруйнованим хіба що в разі прямого попадання потужної ядерної бомби, а в ті далекі воєнні часи зробити це взагалі було неможливо.
Між тим, вже у наші часи метро, продовжуючи зберігати за собою статус гігантської захисної споруди, потроху саме починає створювати небезпеку Москві на всіх її надземних та підземних щаблях. Станції та тунелі, збудовані одними з перших, вже не витримують навантажень від безлічі новобудов та потоків автомобілів, надто у центрі Москви. Важко уявити, якою катастрофою може обернутися обвал на станції чи в тунелі метро, послугами якого за день користується понад дев’ять мільйонів людей!
Після метро продовжую свій шлях по Москві наземним транспортом. І тут виявляється, що до поїздки в звичайному московському автобусі я не готовий. Не одразу мені стає зрозумілим, що та як, бо всередині автобуса, за автобусними східцями, поруч з кабіною водія, змонтовано «вертушку», подібну до «вертушок» метро. Для того, щоб опинитися в салоні, треба спочатку купити у водія картку-талон і закомпостувати її в реєстраторі, після чого «вертушка» пропускає пасажира всередину автобуса. Коли автобус набивається вщерть, черговий пасажир, що вже встиг оплатити проїзд, не може пройти до салону, бо його попередник не в змозі протиснутися далі і звільнити «вертушку». Починається штовханина та з’ясування стосунків між фігурантами драми під назвою «Посадка до автобусу». Між тим, інші пасажири, ті, що вже закінчили свій шлях, змушені терпляче перечікувати всі ці перипетії всередині автобусу, бо вихід пасажирів здійснюється через задні двері лише після закінчення входу, щоб не дати можливості «зайцям» заскочити до салону через задні двері автобуса.
І після цього дехто стверджує, що екзотика чекає на нас лише в далеких країнах на інших континентах?
Покінчивши свої московські справи й зайнявши місце в поїзді, що рушав з Москви до України, я дивився у вікно і розмірковував: як же швидко уклад життя стає таким відмінним у країнах, що зовсім недавно були складовими однієї великої імперії!

Про ліміт на футбольних легіонерів (надруковано в "Акцентах" у грудні 2006 р.)

Україна за рейтингом ФІФА завершує 2006 рік на тринадцятому місці у списку кращих футбольних країн світу. На чемпіонаті світу нашій збірній вдалося сягнути навіть кращого результату і опинитися у чудовій вісімці.
Здавалося б, цей грандіозний успіх має тішити і вселяти нові надії в душі всіх, хто вважає себе причетним до однієї з найпопулярніших ігор світу – від гравців до функціонерів, не говорячи вже про вболівальників. Проте, багато хто з фахівців, з любителів також, зовсім не випромінює оптимізму щодо подальших успіхів як нашої футбольної збірної, так і клубів, що братимуть участь в міжнародних змаганнях, зокрема, в іграх Ліги чемпіонів та Кубку УЕФА. Однією з головних причин вважають неналежну матеріальну базу вітчизняного футболу, і тут, за винятком окремих клубів, заперечувати нема чого, а другою причиною, зазвичай, називають надто ліберальну політику щодо залучення до наших клубів іноземців, так званих легіонерів.
"Через два-три роки до збірної не буде кого викликати!" – заявляє головний тренер збірної Олег Блохін, який після вдалого виступу керованої ним команди на чемпіонаті світу 2006 року перетворився на національного героя. На думку Олега Володимировича, на заваді стає саме перенасиченість наших провідних клубів іноземцями. Отже, обирати нема з кого.
"Ліміт на легіонерів треба знизити!" – вторить Блохіну інша помітна фігура вітчизняного футболу, Президент Федерації футболу України Григорій Суркіс. Причина подається та сама. А іще пан Суркіс відмічає відсутність патріотизму у легіонерів, яким байдуже, що кожна клубна перемога на європейській арені, кожен забитий у ворота суперників м'яч додають очків до загальноукраїнської копилки, тих самих золотих очків, які наступного сезону дозволять виступати в єврокубках більшій кількості українських команд. Мовляв, "наші" билися б за ці очки до останнього, навіть коли за турнірним становищем команди гравці можуть дозволити собі розслабитися.
Обидва фахівці роблять однозначний висновок: участь іноземних футболістів в українських клубах треба обмежити, в ідеалі – до одного-двох гравців. Тоді, мовляв, тренерам не залишиться нічого іншого, як ставити на ігри українців, рівень майстерності яких внаслідок цього підвищиться, а, відповідно, сильнішою стане і наша збірна. В унісон Блохіну та Суркісу, варіації на цю тему з аналогічними висновками лунають з вуст та виходять з-під пера багатьох функціонерів, спеціалістів, коментаторів.
Чи годиться мені, простому вболівальнику, ставити під сумнів висновки метрів? Гадаю, що годиться. Мало того, певен, що і головний тренер збірної команди країни, і голова національної федерації, і інші футбольні високопосадовці при прийнятті важливих рішень мають не лише враховувати думки простих уболівальників, а й самі шукати шляхів до обміну думками з широкою навколофутбольною спільнотою.
Отже, беру на себе сміливість посперечатися зі щойно згаданими та й не згаданими футбольними авторитетами. Чи таким вже беззаперечним є висновок про те, що після відсторонення іноземних футболістів підвищиться рівень майстерності гравців з українськими паспортами?
Якщо так, то нехай буде дозволено запитати: а для чого тренери та інші посадовці клубів докладають стільки зусиль та коштів для залучення до своїх команд іноземців? Адже, включаючи їх до складу клубів, вони добровільно піддають самих себе чималій дозі головного болю. Іноземного гравця треба призвичаїти до життя в чужій країні. Треба забезпечити його житлом, подібним до того, до якого він звик на своїй батьківщині. Треба підлаштувати під нього меню клубних їдалень. Треба дати можливість акліматизуватися до незвичних погодних умов, весь час очікуючи несподіваної реакції організму гравця на український клімат. Треба знайти спільну мову в буквальному і переносному сенсі, треба забезпечити самого футболіста та його родину перекладачем. Треба миритися з викликами до національної збірної та з невідкладними поїздками до родини у разі, коли сім'я не погодиться на переїзд до України. Невже, беручи до складу команди іноземця, наївні тренери та їх помічники не бачать всіх цих та багато інших проблем, що при цьому виникають? Певне що бачать. Чому ж тоді ігнорують? Бо піднімають команду на новий рівень гри, до нових висот як в національному чемпіонаті, так і на європейській футбольній арені. Як це не прикро, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день Україна не є кузнею кадрів футбольного світу на кшталт Бразилії чи Аргентини і не має достатньої кількості власних висококласних гравців для підтримання пристойного рівня чемпіонату країни. Чи дивує когось, що спір за золоті медалі чемпіонату України ведуть саме команди з максимальною кількістю легіонерів?
На підтвердження моїх заміток звучать і слова іншого Суркіса, Ігоря, Президента ФК «Динамо», сказані ним під час інтернет-чату з уболівальниками "Динамо" та журналістами 19 грудня 2006 року (переклад мій – І.М.): "Сподіваюсь, після мого сьогоднішнього призначення Калітвинцева заступником Дем’яненка, з’явиться можливість більше грати нашим хлопцям". Звернули увагу? «Сподіваюся»… Як на мене, це зізнання в тому, що ставку на українських гравців Ігор Суркіс аж ніяк не робить.
Залучення іноземців створює в провідних клубах України конкурентне середовище, що не дає можливості спочивати на лаврах навіть найталановитішим вітчизняним футболістам. Ось це і є справжній стимул для підвищення майстерності! Граючи пліч-о-пліч в одній команді з зірками світового футболу або обличчям до обличчя в командах-суперницях по національному чемпіонату, українці долають певний психологічний бар'єр, адже кожної гри, кожного тренування перебувають в інтернаціональному середовищі висококласних гравців, тож, не розгубляться, зустрівши подібний «контингент» у командах-суперницях на міжнародній арені.
Мені можуть заперечити: мовляв, зірка Шевченка  зародилася й розвинулася і без цього. Згідний, але ж то талант, народження якого є непересічною подією. Такі футболісти з'являються не часто. До того ж, добре відомо, що шліфування зірки Шевченка відбувалося все ж таки в тому самому інтернаціональному середовищі футболістів-професіоналів всіх рас і народів, в італійській прем’єр-лізі. До речі, Італія, як і інші провідні футбольні країни світу, не бачить небезпеки для свого футбольного майбутнього в залученні великої кількості легіонерів. Талант Шевченка не завадив розвиткові таланту багатьох італійських футболістів екстра-класу, того ж Фабіо Каннаваро, приміром, кращого футболіста світу 2006 року, капітана італійської збірної, захисника мадридського "Реалу".
Іще одним позитивним наслідком введення жорсткого ліміту на легіонерів, на думку наших футбольних гуру, стане підвищення уваги до дитячого та юнацького футболу, фінансування дитячих змагань. Проте, досвід інших країн засвідчує, що в першу чергу футбольні функціонери шукають обхідних шляхів для продовження роботи за своїми правилами. Так, велика футбольна країна Іспанія в часи жорстких обмежень на залучення легіонерів ввела інститут подвійного громадянства, не в останню чергу для того, щоб обійти ці ліміти. Принаймні, відповідний законопроект активно лобіювався саме футбольними функціонерами. Цікавим є і приклад Голландії, де навколофутбольна спільнота серед "крайніх" щодо слабкого виступу збірної команди країни на чемпіонаті світу 2006 року знайшла… уряд (!), який зволікав з прийняттям у голландське громадянство кількох іноземців, що мали підсилити футбольний легіон країни. «Мода» на поповнення національних збірних команд іноземцями, що терміново змінюють громадянство, пройшлася багатьма країнами, включаючи навіть Японію. Не обійшла вона й одну з наших найближчих сусідок Польщу з її Алісадебою (даруйте за можливі неточності з відображенням прізвища), новоспеченим чорношкірим поляком, що став чи не найголовнішим винуватцем червоного світла, даного українській збірній на шляху до чемпіонату Європи 2004 року. Напевне, у разі жорстких обмежень на легіонерів, і в нашій країні в першу чергу ітимуть звичним для багатьох футбольних федерацій шляхом натуралізації іноземних гравців. Отже, бажаних результатів досягнуто не буде.
Варто відмітити, що згадуваний вже Олег Блохін неодноразово бідкався з того, що багато хто з молодих українських гравців не демонструє бажання посісти місце в основному складі збірної, не бореться за почесну місію представляти свою країну на чемпіонатах світу та Європи. Отже, вибір у головного тренера нашої збірної таки є, а створення атмосфери, в якій прагнення до участі в іграх збірної стане нормою життя футболістів – справа рук тих же Блохіна і братів Суркісів, усієї футбольної спільноти.
Гадаю, що і сам Олег Блохін вважає за потрібне й необхідне широку участь легіонерів в українському чемпіонаті. Мало того, він певен, що радикальних обмежень на їх використання введено не буде. Чому ж тоді робить висловлювання на кшталт наведеного на початку цього матеріалу? У автора статті є своя думка з цього приводу. Як досвідчений гравець та тренер, Олег Володимирович знає, що спортивна фортуна – діва непостійна, може відвернутися будь-якої хвилини. До того ж, повз його вуха не пройшли висловлювання з приводу того, що Блохін – просто "фартовий" тренер, що його успіхи випадкові. Чи не годиться спортивному тактику і стратегу в цій ситуації підстрахуватися? От він і підстраховується. У разі можливого майбутнього провалу, буде дуже доречним послатися на свої ж попередні висловлювання. А я ж, мовляв, попереджав іще в такому-то році…
Що ж до Григорія Суркіса, то пояснення його позиції іще простіше. Вже неодноразово доводилося чути, що своїми діями Президент Федерації футболу України намагається створити певні переваги "Динамо" в очних та заочних змаганнях із "Шахтарем". Зрозуміти Григорія Рахмільйовича, як людину, можна. Тим більше, як людину, значна частка життя якої пов'язана з динамівським клубом. От і в цьому випадку: пан Суркіс розуміє, що Рінат Ахметов готовий викласти більші суми на придбання легіонерів для "Шахтаря". Як убезпечити "Динамо" від неприємностей? Звісно, законодавчим обмеженням на використання іноземців. А що це матиме негативний вплив на національний чемпіонат в цілому, відходить на другий план. А шкода…
Що ж до автора цієї статті, то він вважає, що на поточний момент найбільш прийнятним є максимум у 8 іноземних футболістів в іграх внутрішнього чемпіонату та 10 – в іграх турнірів УЕФА. В будь-якому випадку, цей ліміт навряд чи буде вибрано сповна; якщо й буде – то хіба що в двох-трьох наших провідних клубах. От нехай тоді решта клубів і загартовується, і кує кадри для збірної країни у змаганнях із такими собі збірними світу в мініатюрі.
Наостанок хотілося б додати, що спортивні перемоги як улюблених клубів, так і збірних команд України, звичайно, важливі. Проте, вони не повинні бути самоціллю. Великий спорт – то бізнес, в якому боротьба ведеться не лише спортивними засобами і не лише на спортивних майданчиках.
Головною ж метою спортивної пропаганди, головним наслідком спортивних успіхів країни має стати спонукання якомога ширших верств населення до активних занять фізкультурою, до ведення здорового образу життя.