Рушаючи до сусідньої держави, до її столиці, я не очікував на будь-які несподіванки чи відкриття. Адже відвідувати Москву доводилося і в радянські часи, і в часи, що прийшли після отримання Росією незалежності.
Я не обмовився, шановний читачу, незалежність після розвалу Радянського Союзу здобули не лише Україна, Молдова, країни Балтії, Кавказу й Середньої Азії, а й Росія. Принаймні, в сучасному календарі цієї країни, так само, як і в нашому, є серед свят і День незалежності. Від кого та незалежність, кожен, мабуть, розуміє по-своєму, та факт залишається фактом: Росія, як країна, відчула себе незалежною лише після припинення існування Радянського Союзу.
Отже, звичний, хоча й суттєво оновлений, Київський вокзал Москви. З динаміків лунають вже знайомі за попередніми приїздами застереження до пасажирів «з метою попередження терористичних актів». Рушаючи в дорогу, не можна брати у незнайомців жодних передач чи вантажів. Про помічених підозрілих осіб треба негайно сповіщати працівників вокзалу та міліції. До покинутих господарями речей ні в якому разі не можна торкатися, а треба знов-таки терміново про них повідомляти службовим особам. І взагалі – пильність понад усе. Москва чекає на терористичні акти, і кожен вокзал – найбільш зручна для терористів арена дій. Мимоволі поспішаєш, щоб якомога швидше опинитися подалі від вокзалу.
Між тим, небезпека криється не лише в реальному просторі, а й у віртуальному. В цьому мені довелося переконатися, щойно я спробував зробити першу покупку – стартовий пакет для мобільного телефону. Під час попередніх відвідин Москви я користувався послугами українського «Джинсу» і переконався в тому, що в роумінгу мобільний зв’язок дуже дорогий: я повернувся до України з «мінусом» у вісімдесят гривень. Отже, цього разу я завчасно визначився, який саме стартовий пакет і якого саме російського мобільного оператора мені слід придбати для дзвінків до України під час московського відрядження. Обійшовши пару-трійку точок, що торгують картками, знайшов саме те, що намітив, і простягнув продавщиці гроші. Взявши купюру, та знов простягнула руку: «Паспорт!» Звиклий до вільного доступу до послуг мобільних операторів в Україні, я не одразу второпав, що в Росії можливість спілкування мобільним зв’язком – то прерогатива громадян Росії. Продавщиця має не лише пересвідчитися у наявності в покупця російського паспорту. Вона заповнює під копірку три примірники документу, до якого вносить купу паспортних даних, починаючи з прізвища, імені, по батькові, дати народження та місця проживання кандидата на отримання стартового пакету, і закінчуючи відомостями про те, де, ким і коли виданий паспорт.
Що це: один із заходів боротьби з тероризмом чи намагання властей обмежити спілкування між своїми ж громадянами, а надто між своїми громадянами та іноземцями? Отже, я рушив далі без стартового пакету російського мобільного оператора, сказавши наостанок продавщиці: «Як же ви відстали!» «А при чому тут ми? У кожній точці Вам те ж саме скажуть. Такий закон» - відреагувала на мої слова продавщиця.
Зайшовши до станції метро, я вже майже не здивувався, побачивши у вікні каси оголошення про те, що місячні проїзні квитки продаються лише по пред’явленню… так, того ж таки паспорта. Добре, що хоч звичайні квитки на одну чи кілька поїздок доступні широкому загалу, включно з прибульцями з інших країн (в Москві прохід до поїздів метро здійснюється не за жетонами, а за картонно-пластиковими картками-квитками).
Стоячи на східцях ескалатору та слухаючи нові застереження з гучномовців про небезпеку терористичних актів, я намагався зрозуміти логіку російських борців з тероризмом в метро. Невже, відмова іноземцям в придбанні місячних проїзних квитків ту небезпеку відвертає? Чи потрібний терористу місячний квиток для скоєння терористичного акту?
З іншого боку, існує чимало легенд про те, що під московськими тротуарами, під товщею землі, збудоване іще одне величезне місто, і метро – то тільки одна його невеличка частка. Стверджують, що існує метро-2, до якого не те що іноземцям, а навіть «звичайним» російським громадянам вхід суворо заборонений. Отже, і до цього міста, і до цього закритого метро може бути прикута увага не лише терористів, а й агентів іноземних спецслужб.
До преси просочилися відомості про те, що підземне місто-бомбосховище під Москвою здатне забезпечити автономне існування 12-15 тисяч людей протягом 25-30 років. Потрапити до того міста можна через відгалуження відкритого метро від МГУ або від Сокольнічеської лінії. Принаймні, ентузіасти-дослідники, ризикуючи життям, знайшли кілька відгалужень від метро-1, що упираються в наглухо задраєні ворота, зокрема, між станціями «Спортивна» та «Університет». Також секретні лінії метро-2 ведуть до всіх аеропортів та до багаточисельних секретних бункерів Сталіна, модернізованих та підтримуваних у робочому стані за наказами сучасних російських керівників найвищого рангу.
Рух по першій лінії московського метрополітену було відкрито у 1935 році, а будівництво його офіційно розпочалося 1934-го, та не виключено, що фактично великий обсяг підземних робіт був проведений задовго до того, а оголошення про будівництво метрополітену було вимушеним кроком через витік інформації про нечувану підземну будівельну активність під столицею Радянського Союзу.
Під час другої світової війни надійність метрополітену, як стратегічної захисної споруди, отримала блискуче підтвердження. Адже підземелля стало надійним сховищем не лише для Головнокомандувача радянського війська Сталіна та інших радянських керівників та воєначальників, а й для простих громадян. З 1941 по 1943 роки станції метро використовувалися, як бомбосховища, причому, частина людей переховувалася в них «безвилазно». Були тут і їдальні (головним чином, польові), і спальні. Був навіть пологовий будинок, в якому народилося на світ більше двохсот немовлят.
Інші станції використовувалися, як виробничі цехи, що випускали боєприпаси та чималий спектр військової продукції. Кажуть, що перед працівниками таких підземних цехів навіть виступав Сталін, що приїхав по одній з ліній метро-2.
Головний бункер радянського Верховного головнокомандувача на глибині 18 метрів мав таку товщину стін, що він міг би бути зруйнованим хіба що в разі прямого попадання потужної ядерної бомби, а в ті далекі воєнні часи зробити це взагалі було неможливо.
Між тим, вже у наші часи метро, продовжуючи зберігати за собою статус гігантської захисної споруди, потроху саме починає створювати небезпеку Москві на всіх її надземних та підземних щаблях. Станції та тунелі, збудовані одними з перших, вже не витримують навантажень від безлічі новобудов та потоків автомобілів, надто у центрі Москви. Важко уявити, якою катастрофою може обернутися обвал на станції чи в тунелі метро, послугами якого за день користується понад дев’ять мільйонів людей!
Після метро продовжую свій шлях по Москві наземним транспортом. І тут виявляється, що до поїздки в звичайному московському автобусі я не готовий. Не одразу мені стає зрозумілим, що та як, бо всередині автобуса, за автобусними східцями, поруч з кабіною водія, змонтовано «вертушку», подібну до «вертушок» метро. Для того, щоб опинитися в салоні, треба спочатку купити у водія картку-талон і закомпостувати її в реєстраторі, після чого «вертушка» пропускає пасажира всередину автобуса. Коли автобус набивається вщерть, черговий пасажир, що вже встиг оплатити проїзд, не може пройти до салону, бо його попередник не в змозі протиснутися далі і звільнити «вертушку». Починається штовханина та з’ясування стосунків між фігурантами драми під назвою «Посадка до автобусу». Між тим, інші пасажири, ті, що вже закінчили свій шлях, змушені терпляче перечікувати всі ці перипетії всередині автобусу, бо вихід пасажирів здійснюється через задні двері лише після закінчення входу, щоб не дати можливості «зайцям» заскочити до салону через задні двері автобуса.
І після цього дехто стверджує, що екзотика чекає на нас лише в далеких країнах на інших континентах?
Покінчивши свої московські справи й зайнявши місце в поїзді, що рушав з Москви до України, я дивився у вікно і розмірковував: як же швидко уклад життя стає таким відмінним у країнах, що зовсім недавно були складовими однієї великої імперії!
воскресенье, 14 февраля 2010 г.
Про ліміт на футбольних легіонерів (надруковано в "Акцентах" у грудні 2006 р.)
Україна за рейтингом ФІФА завершує 2006 рік на тринадцятому місці у списку кращих футбольних країн світу. На чемпіонаті світу нашій збірній вдалося сягнути навіть кращого результату і опинитися у чудовій вісімці.
Здавалося б, цей грандіозний успіх має тішити і вселяти нові надії в душі всіх, хто вважає себе причетним до однієї з найпопулярніших ігор світу – від гравців до функціонерів, не говорячи вже про вболівальників. Проте, багато хто з фахівців, з любителів також, зовсім не випромінює оптимізму щодо подальших успіхів як нашої футбольної збірної, так і клубів, що братимуть участь в міжнародних змаганнях, зокрема, в іграх Ліги чемпіонів та Кубку УЕФА. Однією з головних причин вважають неналежну матеріальну базу вітчизняного футболу, і тут, за винятком окремих клубів, заперечувати нема чого, а другою причиною, зазвичай, називають надто ліберальну політику щодо залучення до наших клубів іноземців, так званих легіонерів.
"Через два-три роки до збірної не буде кого викликати!" – заявляє головний тренер збірної Олег Блохін, який після вдалого виступу керованої ним команди на чемпіонаті світу 2006 року перетворився на національного героя. На думку Олега Володимировича, на заваді стає саме перенасиченість наших провідних клубів іноземцями. Отже, обирати нема з кого.
"Ліміт на легіонерів треба знизити!" – вторить Блохіну інша помітна фігура вітчизняного футболу, Президент Федерації футболу України Григорій Суркіс. Причина подається та сама. А іще пан Суркіс відмічає відсутність патріотизму у легіонерів, яким байдуже, що кожна клубна перемога на європейській арені, кожен забитий у ворота суперників м'яч додають очків до загальноукраїнської копилки, тих самих золотих очків, які наступного сезону дозволять виступати в єврокубках більшій кількості українських команд. Мовляв, "наші" билися б за ці очки до останнього, навіть коли за турнірним становищем команди гравці можуть дозволити собі розслабитися.
Обидва фахівці роблять однозначний висновок: участь іноземних футболістів в українських клубах треба обмежити, в ідеалі – до одного-двох гравців. Тоді, мовляв, тренерам не залишиться нічого іншого, як ставити на ігри українців, рівень майстерності яких внаслідок цього підвищиться, а, відповідно, сильнішою стане і наша збірна. В унісон Блохіну та Суркісу, варіації на цю тему з аналогічними висновками лунають з вуст та виходять з-під пера багатьох функціонерів, спеціалістів, коментаторів.
Чи годиться мені, простому вболівальнику, ставити під сумнів висновки метрів? Гадаю, що годиться. Мало того, певен, що і головний тренер збірної команди країни, і голова національної федерації, і інші футбольні високопосадовці при прийнятті важливих рішень мають не лише враховувати думки простих уболівальників, а й самі шукати шляхів до обміну думками з широкою навколофутбольною спільнотою.
Отже, беру на себе сміливість посперечатися зі щойно згаданими та й не згаданими футбольними авторитетами. Чи таким вже беззаперечним є висновок про те, що після відсторонення іноземних футболістів підвищиться рівень майстерності гравців з українськими паспортами?
Якщо так, то нехай буде дозволено запитати: а для чого тренери та інші посадовці клубів докладають стільки зусиль та коштів для залучення до своїх команд іноземців? Адже, включаючи їх до складу клубів, вони добровільно піддають самих себе чималій дозі головного болю. Іноземного гравця треба призвичаїти до життя в чужій країні. Треба забезпечити його житлом, подібним до того, до якого він звик на своїй батьківщині. Треба підлаштувати під нього меню клубних їдалень. Треба дати можливість акліматизуватися до незвичних погодних умов, весь час очікуючи несподіваної реакції організму гравця на український клімат. Треба знайти спільну мову в буквальному і переносному сенсі, треба забезпечити самого футболіста та його родину перекладачем. Треба миритися з викликами до національної збірної та з невідкладними поїздками до родини у разі, коли сім'я не погодиться на переїзд до України. Невже, беручи до складу команди іноземця, наївні тренери та їх помічники не бачать всіх цих та багато інших проблем, що при цьому виникають? Певне що бачать. Чому ж тоді ігнорують? Бо піднімають команду на новий рівень гри, до нових висот як в національному чемпіонаті, так і на європейській футбольній арені. Як це не прикро, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день Україна не є кузнею кадрів футбольного світу на кшталт Бразилії чи Аргентини і не має достатньої кількості власних висококласних гравців для підтримання пристойного рівня чемпіонату країни. Чи дивує когось, що спір за золоті медалі чемпіонату України ведуть саме команди з максимальною кількістю легіонерів?
На підтвердження моїх заміток звучать і слова іншого Суркіса, Ігоря, Президента ФК «Динамо», сказані ним під час інтернет-чату з уболівальниками "Динамо" та журналістами 19 грудня 2006 року (переклад мій – І.М.): "Сподіваюсь, після мого сьогоднішнього призначення Калітвинцева заступником Дем’яненка, з’явиться можливість більше грати нашим хлопцям". Звернули увагу? «Сподіваюся»… Як на мене, це зізнання в тому, що ставку на українських гравців Ігор Суркіс аж ніяк не робить.
Залучення іноземців створює в провідних клубах України конкурентне середовище, що не дає можливості спочивати на лаврах навіть найталановитішим вітчизняним футболістам. Ось це і є справжній стимул для підвищення майстерності! Граючи пліч-о-пліч в одній команді з зірками світового футболу або обличчям до обличчя в командах-суперницях по національному чемпіонату, українці долають певний психологічний бар'єр, адже кожної гри, кожного тренування перебувають в інтернаціональному середовищі висококласних гравців, тож, не розгубляться, зустрівши подібний «контингент» у командах-суперницях на міжнародній арені.
Мені можуть заперечити: мовляв, зірка Шевченка зародилася й розвинулася і без цього. Згідний, але ж то талант, народження якого є непересічною подією. Такі футболісти з'являються не часто. До того ж, добре відомо, що шліфування зірки Шевченка відбувалося все ж таки в тому самому інтернаціональному середовищі футболістів-професіоналів всіх рас і народів, в італійській прем’єр-лізі. До речі, Італія, як і інші провідні футбольні країни світу, не бачить небезпеки для свого футбольного майбутнього в залученні великої кількості легіонерів. Талант Шевченка не завадив розвиткові таланту багатьох італійських футболістів екстра-класу, того ж Фабіо Каннаваро, приміром, кращого футболіста світу 2006 року, капітана італійської збірної, захисника мадридського "Реалу".
Іще одним позитивним наслідком введення жорсткого ліміту на легіонерів, на думку наших футбольних гуру, стане підвищення уваги до дитячого та юнацького футболу, фінансування дитячих змагань. Проте, досвід інших країн засвідчує, що в першу чергу футбольні функціонери шукають обхідних шляхів для продовження роботи за своїми правилами. Так, велика футбольна країна Іспанія в часи жорстких обмежень на залучення легіонерів ввела інститут подвійного громадянства, не в останню чергу для того, щоб обійти ці ліміти. Принаймні, відповідний законопроект активно лобіювався саме футбольними функціонерами. Цікавим є і приклад Голландії, де навколофутбольна спільнота серед "крайніх" щодо слабкого виступу збірної команди країни на чемпіонаті світу 2006 року знайшла… уряд (!), який зволікав з прийняттям у голландське громадянство кількох іноземців, що мали підсилити футбольний легіон країни. «Мода» на поповнення національних збірних команд іноземцями, що терміново змінюють громадянство, пройшлася багатьма країнами, включаючи навіть Японію. Не обійшла вона й одну з наших найближчих сусідок Польщу з її Алісадебою (даруйте за можливі неточності з відображенням прізвища), новоспеченим чорношкірим поляком, що став чи не найголовнішим винуватцем червоного світла, даного українській збірній на шляху до чемпіонату Європи 2004 року. Напевне, у разі жорстких обмежень на легіонерів, і в нашій країні в першу чергу ітимуть звичним для багатьох футбольних федерацій шляхом натуралізації іноземних гравців. Отже, бажаних результатів досягнуто не буде.
Варто відмітити, що згадуваний вже Олег Блохін неодноразово бідкався з того, що багато хто з молодих українських гравців не демонструє бажання посісти місце в основному складі збірної, не бореться за почесну місію представляти свою країну на чемпіонатах світу та Європи. Отже, вибір у головного тренера нашої збірної таки є, а створення атмосфери, в якій прагнення до участі в іграх збірної стане нормою життя футболістів – справа рук тих же Блохіна і братів Суркісів, усієї футбольної спільноти.
Гадаю, що і сам Олег Блохін вважає за потрібне й необхідне широку участь легіонерів в українському чемпіонаті. Мало того, він певен, що радикальних обмежень на їх використання введено не буде. Чому ж тоді робить висловлювання на кшталт наведеного на початку цього матеріалу? У автора статті є своя думка з цього приводу. Як досвідчений гравець та тренер, Олег Володимирович знає, що спортивна фортуна – діва непостійна, може відвернутися будь-якої хвилини. До того ж, повз його вуха не пройшли висловлювання з приводу того, що Блохін – просто "фартовий" тренер, що його успіхи випадкові. Чи не годиться спортивному тактику і стратегу в цій ситуації підстрахуватися? От він і підстраховується. У разі можливого майбутнього провалу, буде дуже доречним послатися на свої ж попередні висловлювання. А я ж, мовляв, попереджав іще в такому-то році…
Що ж до Григорія Суркіса, то пояснення його позиції іще простіше. Вже неодноразово доводилося чути, що своїми діями Президент Федерації футболу України намагається створити певні переваги "Динамо" в очних та заочних змаганнях із "Шахтарем". Зрозуміти Григорія Рахмільйовича, як людину, можна. Тим більше, як людину, значна частка життя якої пов'язана з динамівським клубом. От і в цьому випадку: пан Суркіс розуміє, що Рінат Ахметов готовий викласти більші суми на придбання легіонерів для "Шахтаря". Як убезпечити "Динамо" від неприємностей? Звісно, законодавчим обмеженням на використання іноземців. А що це матиме негативний вплив на національний чемпіонат в цілому, відходить на другий план. А шкода…
Що ж до автора цієї статті, то він вважає, що на поточний момент найбільш прийнятним є максимум у 8 іноземних футболістів в іграх внутрішнього чемпіонату та 10 – в іграх турнірів УЕФА. В будь-якому випадку, цей ліміт навряд чи буде вибрано сповна; якщо й буде – то хіба що в двох-трьох наших провідних клубах. От нехай тоді решта клубів і загартовується, і кує кадри для збірної країни у змаганнях із такими собі збірними світу в мініатюрі.
Наостанок хотілося б додати, що спортивні перемоги як улюблених клубів, так і збірних команд України, звичайно, важливі. Проте, вони не повинні бути самоціллю. Великий спорт – то бізнес, в якому боротьба ведеться не лише спортивними засобами і не лише на спортивних майданчиках.
Головною ж метою спортивної пропаганди, головним наслідком спортивних успіхів країни має стати спонукання якомога ширших верств населення до активних занять фізкультурою, до ведення здорового образу життя.
Здавалося б, цей грандіозний успіх має тішити і вселяти нові надії в душі всіх, хто вважає себе причетним до однієї з найпопулярніших ігор світу – від гравців до функціонерів, не говорячи вже про вболівальників. Проте, багато хто з фахівців, з любителів також, зовсім не випромінює оптимізму щодо подальших успіхів як нашої футбольної збірної, так і клубів, що братимуть участь в міжнародних змаганнях, зокрема, в іграх Ліги чемпіонів та Кубку УЕФА. Однією з головних причин вважають неналежну матеріальну базу вітчизняного футболу, і тут, за винятком окремих клубів, заперечувати нема чого, а другою причиною, зазвичай, називають надто ліберальну політику щодо залучення до наших клубів іноземців, так званих легіонерів.
"Через два-три роки до збірної не буде кого викликати!" – заявляє головний тренер збірної Олег Блохін, який після вдалого виступу керованої ним команди на чемпіонаті світу 2006 року перетворився на національного героя. На думку Олега Володимировича, на заваді стає саме перенасиченість наших провідних клубів іноземцями. Отже, обирати нема з кого.
"Ліміт на легіонерів треба знизити!" – вторить Блохіну інша помітна фігура вітчизняного футболу, Президент Федерації футболу України Григорій Суркіс. Причина подається та сама. А іще пан Суркіс відмічає відсутність патріотизму у легіонерів, яким байдуже, що кожна клубна перемога на європейській арені, кожен забитий у ворота суперників м'яч додають очків до загальноукраїнської копилки, тих самих золотих очків, які наступного сезону дозволять виступати в єврокубках більшій кількості українських команд. Мовляв, "наші" билися б за ці очки до останнього, навіть коли за турнірним становищем команди гравці можуть дозволити собі розслабитися.
Обидва фахівці роблять однозначний висновок: участь іноземних футболістів в українських клубах треба обмежити, в ідеалі – до одного-двох гравців. Тоді, мовляв, тренерам не залишиться нічого іншого, як ставити на ігри українців, рівень майстерності яких внаслідок цього підвищиться, а, відповідно, сильнішою стане і наша збірна. В унісон Блохіну та Суркісу, варіації на цю тему з аналогічними висновками лунають з вуст та виходять з-під пера багатьох функціонерів, спеціалістів, коментаторів.
Чи годиться мені, простому вболівальнику, ставити під сумнів висновки метрів? Гадаю, що годиться. Мало того, певен, що і головний тренер збірної команди країни, і голова національної федерації, і інші футбольні високопосадовці при прийнятті важливих рішень мають не лише враховувати думки простих уболівальників, а й самі шукати шляхів до обміну думками з широкою навколофутбольною спільнотою.
Отже, беру на себе сміливість посперечатися зі щойно згаданими та й не згаданими футбольними авторитетами. Чи таким вже беззаперечним є висновок про те, що після відсторонення іноземних футболістів підвищиться рівень майстерності гравців з українськими паспортами?
Якщо так, то нехай буде дозволено запитати: а для чого тренери та інші посадовці клубів докладають стільки зусиль та коштів для залучення до своїх команд іноземців? Адже, включаючи їх до складу клубів, вони добровільно піддають самих себе чималій дозі головного болю. Іноземного гравця треба призвичаїти до життя в чужій країні. Треба забезпечити його житлом, подібним до того, до якого він звик на своїй батьківщині. Треба підлаштувати під нього меню клубних їдалень. Треба дати можливість акліматизуватися до незвичних погодних умов, весь час очікуючи несподіваної реакції організму гравця на український клімат. Треба знайти спільну мову в буквальному і переносному сенсі, треба забезпечити самого футболіста та його родину перекладачем. Треба миритися з викликами до національної збірної та з невідкладними поїздками до родини у разі, коли сім'я не погодиться на переїзд до України. Невже, беручи до складу команди іноземця, наївні тренери та їх помічники не бачать всіх цих та багато інших проблем, що при цьому виникають? Певне що бачать. Чому ж тоді ігнорують? Бо піднімають команду на новий рівень гри, до нових висот як в національному чемпіонаті, так і на європейській футбольній арені. Як це не прикро, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день Україна не є кузнею кадрів футбольного світу на кшталт Бразилії чи Аргентини і не має достатньої кількості власних висококласних гравців для підтримання пристойного рівня чемпіонату країни. Чи дивує когось, що спір за золоті медалі чемпіонату України ведуть саме команди з максимальною кількістю легіонерів?
На підтвердження моїх заміток звучать і слова іншого Суркіса, Ігоря, Президента ФК «Динамо», сказані ним під час інтернет-чату з уболівальниками "Динамо" та журналістами 19 грудня 2006 року (переклад мій – І.М.): "Сподіваюсь, після мого сьогоднішнього призначення Калітвинцева заступником Дем’яненка, з’явиться можливість більше грати нашим хлопцям". Звернули увагу? «Сподіваюся»… Як на мене, це зізнання в тому, що ставку на українських гравців Ігор Суркіс аж ніяк не робить.
Залучення іноземців створює в провідних клубах України конкурентне середовище, що не дає можливості спочивати на лаврах навіть найталановитішим вітчизняним футболістам. Ось це і є справжній стимул для підвищення майстерності! Граючи пліч-о-пліч в одній команді з зірками світового футболу або обличчям до обличчя в командах-суперницях по національному чемпіонату, українці долають певний психологічний бар'єр, адже кожної гри, кожного тренування перебувають в інтернаціональному середовищі висококласних гравців, тож, не розгубляться, зустрівши подібний «контингент» у командах-суперницях на міжнародній арені.
Мені можуть заперечити: мовляв, зірка Шевченка зародилася й розвинулася і без цього. Згідний, але ж то талант, народження якого є непересічною подією. Такі футболісти з'являються не часто. До того ж, добре відомо, що шліфування зірки Шевченка відбувалося все ж таки в тому самому інтернаціональному середовищі футболістів-професіоналів всіх рас і народів, в італійській прем’єр-лізі. До речі, Італія, як і інші провідні футбольні країни світу, не бачить небезпеки для свого футбольного майбутнього в залученні великої кількості легіонерів. Талант Шевченка не завадив розвиткові таланту багатьох італійських футболістів екстра-класу, того ж Фабіо Каннаваро, приміром, кращого футболіста світу 2006 року, капітана італійської збірної, захисника мадридського "Реалу".
Іще одним позитивним наслідком введення жорсткого ліміту на легіонерів, на думку наших футбольних гуру, стане підвищення уваги до дитячого та юнацького футболу, фінансування дитячих змагань. Проте, досвід інших країн засвідчує, що в першу чергу футбольні функціонери шукають обхідних шляхів для продовження роботи за своїми правилами. Так, велика футбольна країна Іспанія в часи жорстких обмежень на залучення легіонерів ввела інститут подвійного громадянства, не в останню чергу для того, щоб обійти ці ліміти. Принаймні, відповідний законопроект активно лобіювався саме футбольними функціонерами. Цікавим є і приклад Голландії, де навколофутбольна спільнота серед "крайніх" щодо слабкого виступу збірної команди країни на чемпіонаті світу 2006 року знайшла… уряд (!), який зволікав з прийняттям у голландське громадянство кількох іноземців, що мали підсилити футбольний легіон країни. «Мода» на поповнення національних збірних команд іноземцями, що терміново змінюють громадянство, пройшлася багатьма країнами, включаючи навіть Японію. Не обійшла вона й одну з наших найближчих сусідок Польщу з її Алісадебою (даруйте за можливі неточності з відображенням прізвища), новоспеченим чорношкірим поляком, що став чи не найголовнішим винуватцем червоного світла, даного українській збірній на шляху до чемпіонату Європи 2004 року. Напевне, у разі жорстких обмежень на легіонерів, і в нашій країні в першу чергу ітимуть звичним для багатьох футбольних федерацій шляхом натуралізації іноземних гравців. Отже, бажаних результатів досягнуто не буде.
Варто відмітити, що згадуваний вже Олег Блохін неодноразово бідкався з того, що багато хто з молодих українських гравців не демонструє бажання посісти місце в основному складі збірної, не бореться за почесну місію представляти свою країну на чемпіонатах світу та Європи. Отже, вибір у головного тренера нашої збірної таки є, а створення атмосфери, в якій прагнення до участі в іграх збірної стане нормою життя футболістів – справа рук тих же Блохіна і братів Суркісів, усієї футбольної спільноти.
Гадаю, що і сам Олег Блохін вважає за потрібне й необхідне широку участь легіонерів в українському чемпіонаті. Мало того, він певен, що радикальних обмежень на їх використання введено не буде. Чому ж тоді робить висловлювання на кшталт наведеного на початку цього матеріалу? У автора статті є своя думка з цього приводу. Як досвідчений гравець та тренер, Олег Володимирович знає, що спортивна фортуна – діва непостійна, може відвернутися будь-якої хвилини. До того ж, повз його вуха не пройшли висловлювання з приводу того, що Блохін – просто "фартовий" тренер, що його успіхи випадкові. Чи не годиться спортивному тактику і стратегу в цій ситуації підстрахуватися? От він і підстраховується. У разі можливого майбутнього провалу, буде дуже доречним послатися на свої ж попередні висловлювання. А я ж, мовляв, попереджав іще в такому-то році…
Що ж до Григорія Суркіса, то пояснення його позиції іще простіше. Вже неодноразово доводилося чути, що своїми діями Президент Федерації футболу України намагається створити певні переваги "Динамо" в очних та заочних змаганнях із "Шахтарем". Зрозуміти Григорія Рахмільйовича, як людину, можна. Тим більше, як людину, значна частка життя якої пов'язана з динамівським клубом. От і в цьому випадку: пан Суркіс розуміє, що Рінат Ахметов готовий викласти більші суми на придбання легіонерів для "Шахтаря". Як убезпечити "Динамо" від неприємностей? Звісно, законодавчим обмеженням на використання іноземців. А що це матиме негативний вплив на національний чемпіонат в цілому, відходить на другий план. А шкода…
Що ж до автора цієї статті, то він вважає, що на поточний момент найбільш прийнятним є максимум у 8 іноземних футболістів в іграх внутрішнього чемпіонату та 10 – в іграх турнірів УЕФА. В будь-якому випадку, цей ліміт навряд чи буде вибрано сповна; якщо й буде – то хіба що в двох-трьох наших провідних клубах. От нехай тоді решта клубів і загартовується, і кує кадри для збірної країни у змаганнях із такими собі збірними світу в мініатюрі.
Наостанок хотілося б додати, що спортивні перемоги як улюблених клубів, так і збірних команд України, звичайно, важливі. Проте, вони не повинні бути самоціллю. Великий спорт – то бізнес, в якому боротьба ведеться не лише спортивними засобами і не лише на спортивних майданчиках.
Головною ж метою спортивної пропаганди, головним наслідком спортивних успіхів країни має стати спонукання якомога ширших верств населення до активних занять фізкультурою, до ведення здорового образу життя.
Дорога життя (надруковано в "Акцентах" у грудні 2006 р.)
Коли ми усвідомлюємо, що в нашому житті надто багато речей іде наперекосяк, ми не в останню чергу звертаємо свої погляди до Києва.
Київ є центром політичного життя, тут працюють вищі органи державної влади, тут приймаються доленосні рішення, що впливають на життя кожного українця. Тут відбуваються революції і контрреволюції. Київ – це могутній промисловий та бізнесовий центр, що втягнув і продовжує втягувати до своєї орбіти мільйони людей та мільярди гривень та інших умовних і безумовних одиниць. Київ – це велетенський ненаситний ринок збуту товарів, від хліба і сала до елітних автомобілів і фешенебельних апартаментів.
Втративши в післяперебудовчі часи джерела існування, ніжинці масово поринули до столиці.
Автор цих рядків належить до тієї категорії людей, яких втрата постійного заводського заробітку захопила зненацька і означала повну втрату доходів. Перебудовуватися, шукати шляхів для виживання доводилося "на бігу". Не обійшлося без того, щоб попрактикуватися і в реалізації на стихійних та упорядкованих ринках Києва власноруч вирощеної картоплі, і в продажу газет в електричках, і в тривалому, спочатку невдалому, пошуку роботи на столичних підприємствах. Потім була і робота на постійному робочому місті на пристойних столичних підприємствах.
Кожного разу шлях до порятунку пролягав через вокзал, а до нього – через залізничний міст, який для мене, як і для багатьох ніжинців, перетворився на справжню дорогу життя.
Та останнім часом цей вираз набув нового забарвлення, оскільки залізничний міст, принаймні, своєю пішохідною частиною, перетворився на справжню пастку. Тут і там зяють провали, числом не менше десяти, і через деякі з них, оступившись, може провалитися не те що дитина, а навіть і доросла людина. І це на мосту 10-метрової вишини через багаторядну електрифіковану залізницю з інтенсивним рухом потягів! Страшно навіть уявити собі можливі наслідки одного необережного кроку безпечного пішоходу. Додайте до цього те, що ранками на мосту буває товкотнеча від людей, що спізнюються на електричку, а увечері увага притуплена втомою. Часом, хоч і не часто, міст буває увечері або вночі неосвітленим, і тоді помітити провали в пішохідній частині особливо важко, тим більше, коли очі сліплять фарами зустрічні автомобілі.
Що це: жорстоке випробування ніжинців на уважність? Чи єзуїтський засіб стримування втечі кадрів з міста? А, може, ці пастки не ліквідовуються навмисно, щоб ускладнити винос ялинок з приміського лісу у передноворічний період? Якщо так, то цей захід був спланований дуже заздалегідь, оскільки провали почали масово з'являтися на мосту, як мінімум, півроку тому, а окремі налічують вже не перший рік свого існування. На користь зловісного задуму говорить і те, що про небезпеку на мосту не сповіщає жоден плакат або бодай малесеньке оголошення, провали ніяк не огороджені і навіть не позначені.
Невже, до якихось конкретних дій з усунення небезпеки справа дійде лише після того, як на мосту станеться трагедія, до якої, буквально, один лише крок?
Київ є центром політичного життя, тут працюють вищі органи державної влади, тут приймаються доленосні рішення, що впливають на життя кожного українця. Тут відбуваються революції і контрреволюції. Київ – це могутній промисловий та бізнесовий центр, що втягнув і продовжує втягувати до своєї орбіти мільйони людей та мільярди гривень та інших умовних і безумовних одиниць. Київ – це велетенський ненаситний ринок збуту товарів, від хліба і сала до елітних автомобілів і фешенебельних апартаментів.
Втративши в післяперебудовчі часи джерела існування, ніжинці масово поринули до столиці.
Автор цих рядків належить до тієї категорії людей, яких втрата постійного заводського заробітку захопила зненацька і означала повну втрату доходів. Перебудовуватися, шукати шляхів для виживання доводилося "на бігу". Не обійшлося без того, щоб попрактикуватися і в реалізації на стихійних та упорядкованих ринках Києва власноруч вирощеної картоплі, і в продажу газет в електричках, і в тривалому, спочатку невдалому, пошуку роботи на столичних підприємствах. Потім була і робота на постійному робочому місті на пристойних столичних підприємствах.
Кожного разу шлях до порятунку пролягав через вокзал, а до нього – через залізничний міст, який для мене, як і для багатьох ніжинців, перетворився на справжню дорогу життя.
Та останнім часом цей вираз набув нового забарвлення, оскільки залізничний міст, принаймні, своєю пішохідною частиною, перетворився на справжню пастку. Тут і там зяють провали, числом не менше десяти, і через деякі з них, оступившись, може провалитися не те що дитина, а навіть і доросла людина. І це на мосту 10-метрової вишини через багаторядну електрифіковану залізницю з інтенсивним рухом потягів! Страшно навіть уявити собі можливі наслідки одного необережного кроку безпечного пішоходу. Додайте до цього те, що ранками на мосту буває товкотнеча від людей, що спізнюються на електричку, а увечері увага притуплена втомою. Часом, хоч і не часто, міст буває увечері або вночі неосвітленим, і тоді помітити провали в пішохідній частині особливо важко, тим більше, коли очі сліплять фарами зустрічні автомобілі.
Що це: жорстоке випробування ніжинців на уважність? Чи єзуїтський засіб стримування втечі кадрів з міста? А, може, ці пастки не ліквідовуються навмисно, щоб ускладнити винос ялинок з приміського лісу у передноворічний період? Якщо так, то цей захід був спланований дуже заздалегідь, оскільки провали почали масово з'являтися на мосту, як мінімум, півроку тому, а окремі налічують вже не перший рік свого існування. На користь зловісного задуму говорить і те, що про небезпеку на мосту не сповіщає жоден плакат або бодай малесеньке оголошення, провали ніяк не огороджені і навіть не позначені.
Невже, до якихось конкретних дій з усунення небезпеки справа дійде лише після того, як на мосту станеться трагедія, до якої, буквально, один лише крок?
Автор раздела новостей сайта компании
Организую регулярную подачу (написание и размещение) новостей компании на ее корпоративный сайт. Выявлю новости компании из бесед с ее руководителями и специалистами. Переработаю новости отрасли, страны, мира и встрою в них информацию о компании для размещения на сайте.
Проиллюстрирую материалы фотоснимками.
Языки для составления статей и заметок: русский, украинский, английский.
В настоящее время на еженедельной основе веду (как единственный автор материалов) раздел новостей корпоративного сайта:
http://kontrakt-m.com/laser/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=40&Itemid=50
Имею опыт работы с печатными изданиями - газетами "Нова просвіта", "Ніжинська панорама", "Акценти". Некоторые из своих газетных публикаций размещу для ознакомления в блоге http://svitlakpress.blogspot.com/ (находится в процессе наполнения).
Имею инженерное образование и многолетний опыт работы на инженерных и коммерческих должностях. Смогу понять инженерную и коммерческую суть новостей компании и раскрыть ее читателю в популярной форме.
Все редакторы и издатели отмечают мою врожденую грамотность.
Участвовал в конкурсах по написанию статей и заметок. Занял первое место в конкурсе Польского радио в 2000 году (первый приз - музыкальный центр) и на сайте пользователей мобильных телефонов в 2007 году (первый приз месяца - телефон "Нокиа-6070").
Рассмотрю любой из вариантов трудоустройства: полная занятость, неполная занятость, удаленная работа.
При полной занятости готов совмещать данную работу с исполнением других обязанностей. При удаленной занятости готов сотрудничать с компанией из любого уголка Украины (и мира).
Проиллюстрирую материалы фотоснимками.
Языки для составления статей и заметок: русский, украинский, английский.
В настоящее время на еженедельной основе веду (как единственный автор материалов) раздел новостей корпоративного сайта:
http://kontrakt-m.com/laser/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=40&Itemid=50
Имею опыт работы с печатными изданиями - газетами "Нова просвіта", "Ніжинська панорама", "Акценти". Некоторые из своих газетных публикаций размещу для ознакомления в блоге http://svitlakpress.blogspot.com/ (находится в процессе наполнения).
Имею инженерное образование и многолетний опыт работы на инженерных и коммерческих должностях. Смогу понять инженерную и коммерческую суть новостей компании и раскрыть ее читателю в популярной форме.
Все редакторы и издатели отмечают мою врожденую грамотность.
Участвовал в конкурсах по написанию статей и заметок. Занял первое место в конкурсе Польского радио в 2000 году (первый приз - музыкальный центр) и на сайте пользователей мобильных телефонов в 2007 году (первый приз месяца - телефон "Нокиа-6070").
Рассмотрю любой из вариантов трудоустройства: полная занятость, неполная занятость, удаленная работа.
При полной занятости готов совмещать данную работу с исполнением других обязанностей. При удаленной занятости готов сотрудничать с компанией из любого уголка Украины (и мира).
Зачем я создаю этот блог
С сегодняшнего дня я намерен искать себе новую работу. Она будет связана с написанием материалов для корпоративных интернет-сайтов или печатных изданий. Определенный опыт в этом деле у меня уже имеется. С примерами моих публикаций и познакомит потенциальных работодателей мой дневник. Хронологии написания, скорей всего, я придерживаться не буду, а в начале каждого материала буду его датировать, чтобы сразу было понятно, к каким временам материал относится.
Здесь же размещу тексты моих резюме, чтобы их было удобно копировать с этой страницы в соответствующие поля сайтов трудоустройств.
В этой же, первой, записи ограничусь приведением ссылки на раздел новостей сайта компании "Паритет-К". Я являюсь постоянным и единственным автором всех материалов этого раздела. За исключением, правда, самой первой и самой короткой заметки, состоящего из одной фразы, извещающей о начале работы раздела. Все остальное написано мной:
http://kontrakt-m.com/laser/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=40&Itemid=50
Здесь же размещу тексты моих резюме, чтобы их было удобно копировать с этой страницы в соответствующие поля сайтов трудоустройств.
В этой же, первой, записи ограничусь приведением ссылки на раздел новостей сайта компании "Паритет-К". Я являюсь постоянным и единственным автором всех материалов этого раздела. За исключением, правда, самой первой и самой короткой заметки, состоящего из одной фразы, извещающей о начале работы раздела. Все остальное написано мной:
http://kontrakt-m.com/laser/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=40&Itemid=50
Подписаться на:
Сообщения (Atom)