Про ліміт на футбольних легіонерів (надруковано в "Акцентах" у грудні 2006 р.)

Україна за рейтингом ФІФА завершує 2006 рік на тринадцятому місці у списку кращих футбольних країн світу. На чемпіонаті світу нашій збірній вдалося сягнути навіть кращого результату і опинитися у чудовій вісімці.
Здавалося б, цей грандіозний успіх має тішити і вселяти нові надії в душі всіх, хто вважає себе причетним до однієї з найпопулярніших ігор світу – від гравців до функціонерів, не говорячи вже про вболівальників. Проте, багато хто з фахівців, з любителів також, зовсім не випромінює оптимізму щодо подальших успіхів як нашої футбольної збірної, так і клубів, що братимуть участь в міжнародних змаганнях, зокрема, в іграх Ліги чемпіонів та Кубку УЕФА. Однією з головних причин вважають неналежну матеріальну базу вітчизняного футболу, і тут, за винятком окремих клубів, заперечувати нема чого, а другою причиною, зазвичай, називають надто ліберальну політику щодо залучення до наших клубів іноземців, так званих легіонерів.
"Через два-три роки до збірної не буде кого викликати!" – заявляє головний тренер збірної Олег Блохін, який після вдалого виступу керованої ним команди на чемпіонаті світу 2006 року перетворився на національного героя. На думку Олега Володимировича, на заваді стає саме перенасиченість наших провідних клубів іноземцями. Отже, обирати нема з кого.
"Ліміт на легіонерів треба знизити!" – вторить Блохіну інша помітна фігура вітчизняного футболу, Президент Федерації футболу України Григорій Суркіс. Причина подається та сама. А іще пан Суркіс відмічає відсутність патріотизму у легіонерів, яким байдуже, що кожна клубна перемога на європейській арені, кожен забитий у ворота суперників м'яч додають очків до загальноукраїнської копилки, тих самих золотих очків, які наступного сезону дозволять виступати в єврокубках більшій кількості українських команд. Мовляв, "наші" билися б за ці очки до останнього, навіть коли за турнірним становищем команди гравці можуть дозволити собі розслабитися.
Обидва фахівці роблять однозначний висновок: участь іноземних футболістів в українських клубах треба обмежити, в ідеалі – до одного-двох гравців. Тоді, мовляв, тренерам не залишиться нічого іншого, як ставити на ігри українців, рівень майстерності яких внаслідок цього підвищиться, а, відповідно, сильнішою стане і наша збірна. В унісон Блохіну та Суркісу, варіації на цю тему з аналогічними висновками лунають з вуст та виходять з-під пера багатьох функціонерів, спеціалістів, коментаторів.
Чи годиться мені, простому вболівальнику, ставити під сумнів висновки метрів? Гадаю, що годиться. Мало того, певен, що і головний тренер збірної команди країни, і голова національної федерації, і інші футбольні високопосадовці при прийнятті важливих рішень мають не лише враховувати думки простих уболівальників, а й самі шукати шляхів до обміну думками з широкою навколофутбольною спільнотою.
Отже, беру на себе сміливість посперечатися зі щойно згаданими та й не згаданими футбольними авторитетами. Чи таким вже беззаперечним є висновок про те, що після відсторонення іноземних футболістів підвищиться рівень майстерності гравців з українськими паспортами?
Якщо так, то нехай буде дозволено запитати: а для чого тренери та інші посадовці клубів докладають стільки зусиль та коштів для залучення до своїх команд іноземців? Адже, включаючи їх до складу клубів, вони добровільно піддають самих себе чималій дозі головного болю. Іноземного гравця треба призвичаїти до життя в чужій країні. Треба забезпечити його житлом, подібним до того, до якого він звик на своїй батьківщині. Треба підлаштувати під нього меню клубних їдалень. Треба дати можливість акліматизуватися до незвичних погодних умов, весь час очікуючи несподіваної реакції організму гравця на український клімат. Треба знайти спільну мову в буквальному і переносному сенсі, треба забезпечити самого футболіста та його родину перекладачем. Треба миритися з викликами до національної збірної та з невідкладними поїздками до родини у разі, коли сім'я не погодиться на переїзд до України. Невже, беручи до складу команди іноземця, наївні тренери та їх помічники не бачать всіх цих та багато інших проблем, що при цьому виникають? Певне що бачать. Чому ж тоді ігнорують? Бо піднімають команду на новий рівень гри, до нових висот як в національному чемпіонаті, так і на європейській футбольній арені. Як це не прикро, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день Україна не є кузнею кадрів футбольного світу на кшталт Бразилії чи Аргентини і не має достатньої кількості власних висококласних гравців для підтримання пристойного рівня чемпіонату країни. Чи дивує когось, що спір за золоті медалі чемпіонату України ведуть саме команди з максимальною кількістю легіонерів?
На підтвердження моїх заміток звучать і слова іншого Суркіса, Ігоря, Президента ФК «Динамо», сказані ним під час інтернет-чату з уболівальниками "Динамо" та журналістами 19 грудня 2006 року (переклад мій – І.М.): "Сподіваюсь, після мого сьогоднішнього призначення Калітвинцева заступником Дем’яненка, з’явиться можливість більше грати нашим хлопцям". Звернули увагу? «Сподіваюся»… Як на мене, це зізнання в тому, що ставку на українських гравців Ігор Суркіс аж ніяк не робить.
Залучення іноземців створює в провідних клубах України конкурентне середовище, що не дає можливості спочивати на лаврах навіть найталановитішим вітчизняним футболістам. Ось це і є справжній стимул для підвищення майстерності! Граючи пліч-о-пліч в одній команді з зірками світового футболу або обличчям до обличчя в командах-суперницях по національному чемпіонату, українці долають певний психологічний бар'єр, адже кожної гри, кожного тренування перебувають в інтернаціональному середовищі висококласних гравців, тож, не розгубляться, зустрівши подібний «контингент» у командах-суперницях на міжнародній арені.
Мені можуть заперечити: мовляв, зірка Шевченка  зародилася й розвинулася і без цього. Згідний, але ж то талант, народження якого є непересічною подією. Такі футболісти з'являються не часто. До того ж, добре відомо, що шліфування зірки Шевченка відбувалося все ж таки в тому самому інтернаціональному середовищі футболістів-професіоналів всіх рас і народів, в італійській прем’єр-лізі. До речі, Італія, як і інші провідні футбольні країни світу, не бачить небезпеки для свого футбольного майбутнього в залученні великої кількості легіонерів. Талант Шевченка не завадив розвиткові таланту багатьох італійських футболістів екстра-класу, того ж Фабіо Каннаваро, приміром, кращого футболіста світу 2006 року, капітана італійської збірної, захисника мадридського "Реалу".
Іще одним позитивним наслідком введення жорсткого ліміту на легіонерів, на думку наших футбольних гуру, стане підвищення уваги до дитячого та юнацького футболу, фінансування дитячих змагань. Проте, досвід інших країн засвідчує, що в першу чергу футбольні функціонери шукають обхідних шляхів для продовження роботи за своїми правилами. Так, велика футбольна країна Іспанія в часи жорстких обмежень на залучення легіонерів ввела інститут подвійного громадянства, не в останню чергу для того, щоб обійти ці ліміти. Принаймні, відповідний законопроект активно лобіювався саме футбольними функціонерами. Цікавим є і приклад Голландії, де навколофутбольна спільнота серед "крайніх" щодо слабкого виступу збірної команди країни на чемпіонаті світу 2006 року знайшла… уряд (!), який зволікав з прийняттям у голландське громадянство кількох іноземців, що мали підсилити футбольний легіон країни. «Мода» на поповнення національних збірних команд іноземцями, що терміново змінюють громадянство, пройшлася багатьма країнами, включаючи навіть Японію. Не обійшла вона й одну з наших найближчих сусідок Польщу з її Алісадебою (даруйте за можливі неточності з відображенням прізвища), новоспеченим чорношкірим поляком, що став чи не найголовнішим винуватцем червоного світла, даного українській збірній на шляху до чемпіонату Європи 2004 року. Напевне, у разі жорстких обмежень на легіонерів, і в нашій країні в першу чергу ітимуть звичним для багатьох футбольних федерацій шляхом натуралізації іноземних гравців. Отже, бажаних результатів досягнуто не буде.
Варто відмітити, що згадуваний вже Олег Блохін неодноразово бідкався з того, що багато хто з молодих українських гравців не демонструє бажання посісти місце в основному складі збірної, не бореться за почесну місію представляти свою країну на чемпіонатах світу та Європи. Отже, вибір у головного тренера нашої збірної таки є, а створення атмосфери, в якій прагнення до участі в іграх збірної стане нормою життя футболістів – справа рук тих же Блохіна і братів Суркісів, усієї футбольної спільноти.
Гадаю, що і сам Олег Блохін вважає за потрібне й необхідне широку участь легіонерів в українському чемпіонаті. Мало того, він певен, що радикальних обмежень на їх використання введено не буде. Чому ж тоді робить висловлювання на кшталт наведеного на початку цього матеріалу? У автора статті є своя думка з цього приводу. Як досвідчений гравець та тренер, Олег Володимирович знає, що спортивна фортуна – діва непостійна, може відвернутися будь-якої хвилини. До того ж, повз його вуха не пройшли висловлювання з приводу того, що Блохін – просто "фартовий" тренер, що його успіхи випадкові. Чи не годиться спортивному тактику і стратегу в цій ситуації підстрахуватися? От він і підстраховується. У разі можливого майбутнього провалу, буде дуже доречним послатися на свої ж попередні висловлювання. А я ж, мовляв, попереджав іще в такому-то році…
Що ж до Григорія Суркіса, то пояснення його позиції іще простіше. Вже неодноразово доводилося чути, що своїми діями Президент Федерації футболу України намагається створити певні переваги "Динамо" в очних та заочних змаганнях із "Шахтарем". Зрозуміти Григорія Рахмільйовича, як людину, можна. Тим більше, як людину, значна частка життя якої пов'язана з динамівським клубом. От і в цьому випадку: пан Суркіс розуміє, що Рінат Ахметов готовий викласти більші суми на придбання легіонерів для "Шахтаря". Як убезпечити "Динамо" від неприємностей? Звісно, законодавчим обмеженням на використання іноземців. А що це матиме негативний вплив на національний чемпіонат в цілому, відходить на другий план. А шкода…
Що ж до автора цієї статті, то він вважає, що на поточний момент найбільш прийнятним є максимум у 8 іноземних футболістів в іграх внутрішнього чемпіонату та 10 – в іграх турнірів УЕФА. В будь-якому випадку, цей ліміт навряд чи буде вибрано сповна; якщо й буде – то хіба що в двох-трьох наших провідних клубах. От нехай тоді решта клубів і загартовується, і кує кадри для збірної країни у змаганнях із такими собі збірними світу в мініатюрі.
Наостанок хотілося б додати, що спортивні перемоги як улюблених клубів, так і збірних команд України, звичайно, важливі. Проте, вони не повинні бути самоціллю. Великий спорт – то бізнес, в якому боротьба ведеться не лише спортивними засобами і не лише на спортивних майданчиках.
Головною ж метою спортивної пропаганди, головним наслідком спортивних успіхів країни має стати спонукання якомога ширших верств населення до активних занять фізкультурою, до ведення здорового образу життя.