У пошуках китайських скарбів (надруковано в "Ніжинській панорамі у грудні 2005 року)

От і вступила наша країна в нову виборчу кампанію. Рекламні ролики на радіо і телебаченні, безкоштовні газети, велетенські рекламні щити, мініатюрні наклейки та листівки вже почали безцеремонно лізти у вічі та вуха електорату.
«Народная оппозиция» - читаю назву однієї з таких безкоштовних газет. Від якої ж то опозиційної сили? Підзаголовок: «Для простого народа, для думающих, справедливых и смелых людей». Хочеш – не хочеш, треба читати. Бо інакше сам собі відмовиш одразу і в простоті, і в поміркованості, і в справедливості, і в сміливості.
А поміркувати ж є над чим, починаючи з епіграфу. Він, як і матеріали на всіх восьми сторінках, російськомовний. Та чи російська це мова? «До победы всегда!» за підписом Ернесто Че Гевари. Що б це мало означати? У перекладі з навколоросійського суржика на українську мову, мабуть, - “До перемоги завжди!”, а російською мало б бути “К победе всегда!” Що ж, поміркованій людині вже дещо зрозуміло: це газета для російськомовної частини простого народу, поміркованих, справедливих і т.д. людей від суржикомовного видавця.
Та хто все ж таки той видавець? Ось, на останній сторінці: «Всеукраинская жен-ская общественная организация «Дар жизни». Учредитель, главный редактор – Владимир Марченко». Невже від Наталії Вітренко до інших жінок переметнувся? Та ні, все в порядку: ледь не на кожній сторінці – фото неперевершеної Наталії Михайлівни, а одну з сторінок центрального розвороту повністю посідає інтерв‘ю того ж таки Володимира Марченка з тією ж таки Наталією Вітренко за результатами її поїздки до Китаю. А оскільки нею вже неодноразово наголошувалося на тому, що Китай прокладає колію, по якій досягнуть благоденства всі народи планети, то це інтерв’ю, певне, і є головним матеріалом номеру. Заголовок інтерв’ю більш ніж промовистий: «Китай. Развитие и благополучие».
То ж пориньмо у екзотичний, як для європейця, але близький і зрозумілий Наталії Вітренко світ найбільш населеної планети Земної кулі.
З перших рядків інтерв’ю читач дізнається, що за час проведення реформ у Китаї з 1978 по 2004 роки валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс у 6 разів і склав 1200 доларів на людину; що головними експортними товарами Китаю є машини та транспортне обладнання; що Китай повністю вирішив продовольчу проблему і перетворився на експортера зерна, цукру та інших сільгосппродуктів. Натомість, на Україні за роки її реформ з 1991 року населення скоротилося на 10%, а ВВП – на 40%. Щоправда, розміру ВВП на душу населення України Наталія Михайлівна чомусь не наводить. Чому б це? Не знає? Чи приховує? У інтерв’юера Марченка таке питання не виникає, він у захваті: “Сопоставление потрясает”.
Та й як не бути враженим, коли свої слова Наталія Вітренко підкріплює порівняльними графіками виробництва основних видів продукції в Китаї і Україні у 1978, 1990 і 2004 роках: китайські, червоні, стрімко рвуться вгору, тоді як українські, чорні, понуро хиляться долу. Поруч і абсолютні цифри: китайські чотири- та п’ятизначні, українські переважно розміром у два чи три розряди.
Тут би й пройнятися разом з Наталією Михайлівною гнівом на адресу “прихвоснів Америки, що заганяють Україну до глухого кута”, проте ж, газету створено, серед інших, “для думающих и справедливых людей”, отже, по-перше, звернімо увагу на те, що чотири з п’яти графіків, наведених пані Вітренко, демонструють падіння виробництва продукції на Україні у 1990 році в порівнянні до 1978 року, між тим, як тоді ми йшли іще “правильним” шляхом, подібним до китайського, а, по-друге, спробуємо обміркувати отриману інформацію за допомогою звичайнісінького калькулятора, спираючись виключно на цифри за 2004 рік, наведені Наталією Вітренко. Поділимо обсяги продукції Китаю і України на чисельність населення країн, для Китаю наведену пані Вітренко прямо – 1300 млн., а щодо України нею, як ми вже звернули увагу, зазначено 10-відсоткове зменшення населення проти “дореформених часів”, тобто, мова йде про 45 млн.
Отже, після простого арифметичного підрахунку виявляємо, що за 2004 рік вугілля Україна добула на душу населення 1,3 т, а Китай – 1,5 т, тобто, трохи більше, але різниця не вражає, особливо ж з урахуванням того, що українська вугільна галузь, як відомо, переживає кризу, а Китай, судячи з графіку, сягнув цього показника після карколомного стрибка вгору.
Переходимо до електроенергії: Україна – 4040 кіловат-годин за 2004 рік на людину, Китай – 1680 кіловат-годин. Отакої! Показник Китаю у два з половиною рази нижчий! Та вони ж там у темряві сидять! А враховуючи те, що левову частку електроструму поглинають промисловість і демонстративно надмірне освітлення столиці та ще кількох мегаполісів, то що ж залишається пересічному китайцеві? Може, через те і не вдається китайському урядові стримати бум народжуваності? Та хай би просто освітили країну бодай на українському рівні – одразу ж відчули б зниження демографічного тиску...
Та посуваємося далі по графіках пані Вітренко.
Автомобілів Україна випустила у 2004 році лише 4,1 штуки на 1000 населення, але і тут Китай нас не випередив – 3,9 штуки. Це вже насторожує. Чи має “проффесор” Наталія Вітренко калькулятор? Чи розуміє вона, що навіть за наведеними нею даними Китаю нема з чого похвалятися?
Наступний показник – виробництво сталі. Україна виплавила її у 2004 році 0,64 т на душу населення, Китай – 0,21 т. В 3 рази менше! Про якість же китайської сталі ми знаємо, купували ж бо і парасольки китайські, дешеві, але одноразові якісь, і інші товари.
Останній графік стосується цукру: Україна – 47,7 кг на душу населення, Китай – лише 7,8 кг на свою китайську душу за той-таки 2004 рік. Стоп! Але ж Наталія Вітренко стверджує, що Китай цукор експортує! Та це ж свідчення злочину китайського уряду проти власного народу! Навіть і без експорту середньостатистичному китайцеві припало б лише 650 грамів цукру на місяць (!) або 20 грамів на день! Це ж лише одна-єдина столова ложка! І це на все про все – і на чай, і на компот, і на цукерки, і на тістечка, і на морозиво... Та ще й відсипати з тієї ложки треба для експорту. Оце таке солодке китайське життя! Ми таке вже проходили у 30-х роках минулого сторіччя, коли Радянський Союз вивозив за кордон зерно з України, тоді як українці мільйонами вмирали з голоду.
То ж куди кличе нас Наталія Вітренко – вперед чи назад? Перечитую іще раз перший абзац інтерв’ю: «…для меня, как для ученого-экономиста, который защитил докторскую диссертацию по проблемам макроэкономики, исследуя опыт мировых реформ, эта поездка имела особую значимость». Схоже, що через парадні ворота завезли доктора від економіки Вітренко до Китаю, через парадні і вивезли. Що показували, те й созерцала. Що, розжувавши, вкладали до рота, те й ковтала. Аякже! Інакше ж можна позбутися статусу друга Китаю. Чи бак подруги.
Хочеться заволати: “Наталіє Михайлівно! Схаменіться! Візьміть до рук калькулятор! Осмисліть Вами ж наведені дані! Не маніть народ у прірву командної економіки!” Та осікаюся: не почує. А хоч і почує – відвернеться. Бо як вчений-економіст, добре знає: гроші не пахнуть, а папір усе стерпить.
Вистачає ж їй цинізму милуватися китайськими хмарочосами і співати оди китайській економічній моделі без оглядки на ціну, якою все це досягається! Це ж гігантський прес, що вичавлює з китайського люду йому ж начебто на користь величезні гроші, які потім викидаються на хмарочоси, на поповнення арсеналів атомних бомб, на космічні польоти, тоді як народ живе у жалюгідних злиднях. Чи чула Наталія Михайлівна про випадок дворічної давнини, коли група з 59 китайців нелегально їхала в рефрижераторі на заробітки до Англії, і всі вони задихнулися до смерті? Вони що, графіків вітренкових не бачили, що кинулися працювати від свого “народного” уряду до ненависних західних капіталістів?
Ні, про це годі почути з вуст професора Вітренко. Натомість вона говорить про капіталістів, що наввипередки біжать з інвестиціями до Китаю. Так, це правда, біжать. І чому б їм не бігти, коли саме китайський уряд перетворився фактично на прихвосня західних держав, тримаючи власний народ у стані жебрацтва і дозволяючи при цьому іноземцям отримувати надприбутки на експлуатації понадмільярдної нації?
Цікаво, де бачить себе пані Вітренко у разі запровадження в Україні китайської моделі: серед прихвоснів іноземних капіталістів, що й собі якусь дещицю вихоп-люють від тих кровососів-інвесторів чи у жебрацькій безропотній безправній людській масі? Чи воліла б вона живитися витворами елітної китайської кухні, що переможною ходою захоплює все нові простори в Європі й Америці, чи тими жучками й черв’ячками, що стали звичною їжею для простих китайців? До речі, чи не пробувала пані Вітренко їсти рис не виделкою, а китайськими паличками, як це роблять у відвіданій нею країні? Хай би спробувала і замислилася: чи не так само важко було б перейняти економічну модель від дуже далекої від нас за всіма критеріями нації, яку зрозуміти до кінця, а тим більше скопіювати, ми не зможемо ніколи?
А які б воліла купувати товари: китайські чи може, все ж таки, японські, європейські, американські? Коли ж українські – то ті, що підходять за якістю ближче до китайських чи до європейських?
Так, китайські товари дешеві, але ж їхня якість не витримує жодної критики – що згадувані вже зонтики, що ліхтарики, що радіотовари, що сантехніка, не говорячи вже про машини.
Для самих же китайців навіть їхні ж неякісні товари недоступні. Бо це для євро-пейців та американців вони дешеві, а з китайського заробітку їх не купиш. Чи випадково в такому розлогому інтерв’ю пані Вітренко не вистачило місця для наведення середньої зарплати китайця? Фраза про те, що, мовляв, зарплата вища за прожитковий мінімум, занадто вже розпливчаста.
Ще одна складова дешевизни китайських товарів – зневажання ефективною охо-роною праці та екологією. У гонитві за валютою китайський уряд дозволяє засмічувати безмежні земельні, водні та повітряні простори Китаю мільйонами тонн промислових відходів. Чи такі вже безмежні ті простори, пані Вітренко?
Китаю, при всій його унікальності, не вдалося позбутися жодної з проблем, що існують в інших країнах світу.
Але є у китайців своя, особлива, і дуже страшна, проблема – наявність “мертвих душ навпаки”. Ми вже згадували про марність усіх спроб китайського уряду вгамувати бум народжуваності. В рамках програми “Одна сім’я – одна дитина” кожна сім’я після народження первістка починає щомісяця отримувати відчутну фінансову допомогу. Але щойно народжується друга дитина – допомога припиняється, а після народження третьої дитини вже не держава платить сім’ї, а сім’я державі. Це своєрідний пожиттєвий штраф за розмноження. Від розмноження він китайців, щоправда, не стримує, а от реєструвати дітей вони припиняють – якщо не з другої дитини, то вже, принаймні, з третьої. От і виходить, що на додаток до 1 мільярда 300 мільйонів “офіційних” китайців є іще не одна сотня мільйонів “прихованих”.
Це означає, по-перше, що всі показники виробництва і споживання на душу населення Китаю насправді набагато нижчі офіційних, що, зокрема, у середньому китайцеві не перепадає навіть і однієї ложки цукру на добу.
Та все це дрібниці у порівнянні з сотнями мільйонів особистих трагедій “людей-фантомів”. Оскільки їх як би не існує, то для них немає місця ні в дитячому садочку, ні в школі, ні в університеті. На роботу їх, щоправда, беруть із задоволенням, бо то – безсловесні істоти, щодо яких можна порушувати будь-які норми та правила. А якщо така людина зникає, то і розшукувати нема кого. Не існував, не існував – і раптом зник?
У власному суспільстві, для власної держави ці люди в багато разів безправніші, ніж, скажімо, українські нелегали на підмосковних будмайданчиках чи на збиранні врожаю на плантаціях Сицилії. Якою ж має бути напруга всередині китайського суспільства! Від щирого серця благаю: дай, Боже, китайцям позбутися кричущих проблем без вибуху, сила якого може бути величезною.
Схоже, що Наталія Вітренко упевнена: якщо це і станеться, то не за її життя. Принаймні, вона послідовно будує свою політичну кар’єру на суміші з популістських гасел, приправлених навколокитайською напівправдивою риторикою, та водінні за носа довірливих виборців, жодному з яких не заманеться зробити перерахунок наведених їхнім кумиром даних – якщо не на калькуляторі, то бодай у стовпчик на клаптику паперу.
А в Бога прогресивні соціалісти не вірять. Отже, і пекла нема, і розпеченої сковороди брехуни язиками не лижуть.
У намаганнях оволодіти китайськими скарбами Ви граєте самими козирними картами, професоре Вітренко.