Полігон на им'я Білорусь. Гортаючи "Білоруську газету" (надруковано в "Акцентах" у січні 2007 р.)

Ні, шановний читачу, у цій статті ітиметься не про останній нафтогазовий конфлікт між Білоруссю та Росією, принаймні, не в першу чергу про нього. Це протистояння дуже актуальне й важливе не лише для безпосередніх учасників подій, а й для багатьох їх близьких та далеких сусідів, для України в першу чергу. Воно заслуговує на окреме висвітлення. Проте, сьогодні ми зачепимо цю тему лише мимохідь. Натомість, пропоную спробувати оцінити загальну суспільно-економічну ситуацію в Республіці Білорусь та причини її раптового погіршення з позиції пересічного громадянина сусідньої країни.
Поштовхом для міркувань стало те, що напередодні Нового року автору цих рядків довелося поспілкуватися з людиною, яка щойно побувала з Білорусі, а на додаток до того – ознайомитися зі змістом товстенького, у 24 сторінки, білоруського щотижневика, придбаного цією людиною у закордонних мандрах.
Останнім часом, іще до цієї зустрічі, доводилось чимало чути про відмінності в житті українців і білорусів, причому, забарвлення повідомлень було дуже різним. Одні змальовували Білорусь, як єдиний острівець благополуччя в бурхливому післяперебудовчому морі пост-радянського простору і бачили в цьому заслугу, перш за все, улюбленця нації, першого й незмінного Президента, інші – як територію застою, нав’язаного білорусам тим-таки незмінним, але вже напівлегітимним, Президентом. Дуже часто при цьому згадувалися білоруські автомагістралі, проте, і тут акценти розставлялися по-різному. «Там дороги кращі в СНД! – лунало від Лукашенкових симпатиків, - і такий лад і гармонія панують в усьому!» «Замилювати очі і своїм, і чужим пан Лукашенко вміє, - констатували інші, - дороги настелив, як в Європі, а з бідних білорусів останні соки повитискав».
За наявності такого різнобарв’я думок мимоволі з’являється підвищений інтерес до будь-якої інформації про ситуацію в сусідній країни, що, незважаючи на втрату нами більшості радянських стереотипів, без зайвої агітації сприймається, як і раніше, як братня республіка, народ якої має менталітет, дуже подібний до нашого, українського.
Отже, намагаюся не залишити без уваги жодного слова недавнього очевидця білоруських реалій. Перші враження ця людина отримала на кордоні, при спілкуванні з білоруськими митниками. Як не прикро про це казати, але вони мало чим відрізняються від митників українських чи російських. Так само відверто шукають вони потенційних «спонсорів» у довгій черзі бажаючих перетнути білоруський кордон. «Їдете у справах бізнесу? Що везете?» - проявляють немов би професійний інтерес, проте, дізнавшись, що людина їде до Білорусі на відвідини родичів і не везе с собою баулів краму, швидко відходять до інших автомобілів. Між тим, біля машин торгових «човників» затримуються. Хочуть ретельно оглянути? Аж ніяк! Процедуру відпрацьовано до дрібниць: майже не ховаючись, митники у лічені хвилини дещо полегшують вміст гаманців перевізників, а останні позбавляються необхідності багатогодинного очікування пропуску у загальній черзі. Міф про непідкупність білоруської влади розвіюється іще до перетину білоруського кордону!
Аж ось і для найбільш терплячих автомобілістів, що не «підсуєтилися» для отримання переваг, піднімається прикордонний шлагбаум, відкриваючи доступ до чудових білоруських автотрас.
Стан доріг, здавалося б, дозволяє безпечно рухатись зі швидкістю, що набагато перевищує 100 кілометрів на годину. Між тим, околиці доріг рясніють знаками, що обмежують швидкість де до дев’яноста, а де й до вісімдесяти щогодинних кілометрів. За радянською іще звичкою, закордонні прибульці ігнорують ті знаки, сподіваючись вчасно пригальмувати безпосередньо перед постом ДАІ. Тим більше, що шоферську солідарність в Білорусі ніхто не відміняв. Ось вона вже й дається взнаки: водії зустрічних авто поблимують фарами, сповіщаючи шоферською «азбукою Морзе»: поблизу контролери зі смугастими палицями. Та минути тих контролерів без зупинки не вдається навіть на дозволеній швидкості. Сержант, зупинивши автомобіль, оголошує, що надмірну швидкість було-таки зафіксовано. Виявляється, іще за десять кілометрів до поста автомобіль сфотографовано автоматичною камерою, і результат передано пильним автоінспекторам. Штраф являє собою доволі кругленьку суму. Для тих з водіїв, хто продовжує наполягати на своїй «знакослухняності», доставлять фотокарточки з нанесеними на полі точними даними про час та «розмір» порушення, проте, до суми штрафу додасться ще й сума послуги з друкування та доставки фото. Отже, доводиться констатувати не лише чудовий стан білоруських доріг, але й чудове їхнє технічне оснащення, що дає можливість реагувати чи не на кожне порушення правил дорожнього руху. Між тим, людський фактор залишається, білоруські даішники поводяться, як рідні брати митників. Інцидент вдається владнати «малою кров’ю»: штраф не оформлюється, а сума зменшується втричі. Незважаючи на небезпеку «нарватися» на жорсткі покарання за службові правопорушення, білоруські стражі порядку йдуть на злочинний ризик. Викорінити хабарництво в державних структурах не вдалося навіть «останньому диктаторові Європи» Аляксандру Лукашенку.
А от із пересічними громадянами білоруській владі вдається впоратися набагато ефективніше. В цьому мій співбесідник переконався вже по приїзді до родичів. Він не одразу зрозумів, чому так округлилися очі його рідні, якій він взявся просто біля під’їзду будинку розповідати про свої пригоди на кордоні та на дорозі. Виявляється, в Білорусі про недосконалість владних структур можна базікати хіба що на власній кухні, та й то бажано пошепки. Принаймні, одна з колег відвідуваних родичів «вилетіла» з роботи на другий день після того, як у розмові один-на-один з подругою по праці висловила думку про те, що, мовляв, Лукашенко затримався при владі надто довго. А нову роботу знайти в Білорусі ой як не просто! До речі, чи не тому і сам Олександр Лукашенко не поспішає залишати посаду Президента? Чи не задля збереження свого місця працевлаштування намагається відновити той стан гласності (вірніше, майже повну її відсутність), що існував у Білорусі, як складовій частини Радянського Союзу, кілька десятиліть тому?
Розповіді очевидця доволі красномовні, але пошуків істини вислуховуванням його розповіді не обмежую, розгортаю білоруську газету. Вона майже повністю російськомовна. Кажу «майже», бо кілька слів білоруською таки зустрів – це два або три заголовки статей (текст цих статей, як і всіх інших, викладено російською мовою) та кілька підписів до карикатур.
Уважно роздивляюся назву, видавця і – мимоволі здивовано піднімаю вгору брови вже при прочитанні цих перших рядків.
«БелГазета» №50 (569), 18 декабря 2006 г. Информационно-аналитический еженедельник. Издается с августа 1995 г. Издатель – ООО «БелГазета». По сентябрь 2005 г. еженедельник выходил под названием «Белорусская газета». Переименован во исполнение Указа Президента РБ №247 от 31 мая 2005 г.
Спочатку сприйняв прочитане за невдалий жарт. Невже, Президент Білорусі займається перейменуванням газет, причому, робить це через свої Укази? Трохи згодом, погортавши газету, знайшов пояснення таким «фокусам». Газетка виявилася опозиційною. Критикувати білоруське сьогодення насмілюється. Отже, на думку Президента, вона, певне, швидше антибілоруська і не гідна носити таку назву, яка б краще лічила справжньому інформаційному рупору білоруської влади. Проте, мене, як шукача істини, такий статус видання цілком влаштовує. По-перше, приємно дізнатися, що свобода слова в Білорусі повністю не задушена, а, по-друге, є можливість дізнатися про «непарадний» бік білоруського сьогодення, а не задовольнитися самими лише гучними рапортами про здобутки.
Отже, про що пишуть опоненти білоруської влади?
Під рубрикою «Доречно» в статі «Доведеться попотіти» мова йде про подорожчання закордонних дезодорантів, духів та інших товарів, що містять спирт. З метою припинення прихованої контрабанди спиртних напоїв та з урахуванням виключного права влади на торгівлю алкоголем, всі перелічені та багато інших товарів обкладено значним ввізним митом. «Невже, - пише автор замітки, - хтось підозрює, що «алкаші» куплятимуть 10-грамовий флакончик французьких духів вартістю 25 доларів, щоб вгамувати алкогольну спрагу? Думається, білоруська влада, й справді, «переборщила», намагаючись вирішити проблему в стилі шабельної атаки. Проте, «довгі вуха» однієї з проблем вже визирнули з газетних рядків: у Білорусі співіснують дефіцит спиртних напоїв і дефіцит надходжень до державної скарбниці.
Між тим, в іншій статті, «Контрабанда в хліву», у розділі «Головні теми номера», згадують спиртні напої вже у «чистому», так би мовити, вигляді. Мова йде про надзвичайно великі обсяги контрабанди з України до Білорусі цілого переліку товарів, найбільш ходовими з яких є горілка різних українських виробників та цигарки з такою знайомою, але чомусь написаною на білоруський манер назвою «Прылукі». Чи то із сумом, чи то із радістю читачів сповіщають про те, що у прикордонних білоруських районах люди навіть припинили гнати самогонку. Українська горілка дешевша й якісніша. Митники й прикордонники, за словами газети, опустили руки, бо не можуть або не хочуть нічого робити. Штраф для контрабандистів передбачено маленький, а прибутки в них величезні, отже, українська горілчана ріка майже без перешкод заповнює білоруські землі, а до білоруського повітря щедро домішуються клуби диму від тютюну, заправленого до українських цигарок.
А от у розділі «Хроніка тижня» вміщено замітку, від якої стає навіть моторошно. Йдеться про ініціативу Могилівського центру міських інформаційних систем. Через такі центри білоруси розраховуються за всі комунальні послуги. Здається, щось подібне запроваджене і в нашому обласному центрі Чернігові, хотілося б розповсюдження чернігівського досвіду й на Ніжин та інші міста й містечка Чернігівщини. Та рятуй нас, Боже, від переймання Могилівського досвіду, викладеного у замітці з красномовною назвою «Хата за борги», оскільки при згаданому вже центрі цього білоруського обласного міста запроваджено послугу з підшукування для тих, хто заборгував перед комунальною галуззю, варіантів обміну квартири на більш дешеву з метою погашення боргів. Ні, далеко не солодке життя в білорусів, коли їм пропонують подібні послуги. А факт запровадження акції красномовно свідчить про масовість явища.
Привертають до себе увагу й більші за обсягом матеріали аналітичного спрямування. Найбільш цікавим з них, як на мене, є викладення бесіди кореспондента «БелГазети» із заступником головного редактора московського видання «Время новостей» Семеном Новопрудським під заголовком «Лукашенко може піти на економічну лібералізацію за чилійським зразком». Московський аналітик зауважує, що генерал Аугусто Піночет у перші роки свого диктаторського правління намагався правити економікою Чилі так, нібито має справу з армійським підрозділом, проте, згодом його оточенню вдалося переконати «солдафона» в тому, що він доб’ється набагато кращих результатів застосуванням політики економічної лібералізації. Генерал повірив, результати не забарилися, Чилійська держава посіла одне з перших місць в Латинський Америці за економічними показниками. Припертий до стінки, Президент Білорусі, на думку пана С. Новопрудського, не має іншого виходу, як наслідувати дії свого чилійського колеги.
Паралелі, проведені в бесіді, доволі цікаві. Проте, особисто для мене вони представляються непереконливими. По-перше, фігура Лукашенка не є рівнозначною фігурі Піночета за багатьма параметрами, це й сам пан Новопрудський відмічає. По-друге, білоруський диктатор має зовсім інше оточення, якому ідеї лібералізації є гидкими за визначенням. По-третє, уряд Піночета хоча і був у певній ізоляції, та все ж таки знаходив розуміння та ненаголошувану підтримку з боку Сполучених Штатів та деяких інших країн за відсіч розповсюдженню світової революції, тоді як уряд Лукашенка в особі Росії втратив чи не останній бастіон реальної закордонної підтримки. По-четверте, лібералізація економічного життя мала підтримку значної частини населення Чилі та аж ніяк не буде з розумінням зустрінуте більшістю білорусів, які до такого повороту не готові. По-п’яте… та годі додавати аргументів. Здається, наведеного і так вже досить, щоб висновки пана Новопрудського виглядали не такими вже й беззаперечними. Між тим, вони спонукають до роздумів.
Кому вигідне раптове погіршення економічної ситуації в Республіці Білорусь? Очевидно, тому, хто таке погіршення спричинив. Росії. Адже, виправити власноруч створені перекоси в ціновій політиці цей гігант нафтогазового постачання міг спокійно, без намагань створити в "братній" сусідній країні шокової ситуації, без зайвої істерії.
Для чого б це могло бути потрібно Росії? Та для моделювання ситуації, що виникне в самій Росії через якихось пару десятиліть. Земні багатства не безкінечні. За нинішніх темпів видобутку нафти та газу вже через двадцять-тридцять років, за оцінками фахівців, Росія може перетворитися з одного з найбільших у світі постачальників природних ресурсів на одного з найбільших споживачів. Обсяги підземних сховищ оцінити не так вже й легко, незважаючи на потужний науковий потенціал Російської Федерації, отже, існує вірогідність раптового падіння величезної країни з вершини забезпеченості нафтопродуктами до прірви майже повної їх відсутності. Чи не варто вчасно змоделювати ситуацію і шляхи виходу з неї? Проте, всі можливі наслідки раптової зміни ситуації теоретично сформулювати дуже складно. Та чому б не провести низку експериментів? Ось і оточила себе Росія полігонами: полігон на ім'я Грузія, полігон на ім'я Молдова, полігон на ім'я Україна. Черговий російський полігон зветься Білоруссю. Очевидно, всі дії керівників згаданих країн ретельно фіксуються російськими аналітиками, краще з досвіду кожної країни заноситься до інформаційної скарбниці. Лише дурні вчаться на власному досвіді, розумні – на досвіді чужому.
Тим більше, що попередня політика "пряника" себе не виправдала. Адже, фактично, всім пост-радянським республікам було запропоновано не розпадатися, триматися купи біля Росії, а за це користуватися за безцінь її природними ресурсами. Хіба це була не приваблива пропозиція? Та колишні "братні" республіки чомусь знехтували нею, зосередилися на пошуку нових друзів та партнерів. Зневажили можливість пожити іще якійсь час безбідно, може, й розвинулися б заразом, і наздогнали б, нарешті, Америку та Європу.
Прагматизм, оголошений наріжним каменем нової російської політики, є свідченням провалу минулих намагань російського керівництва посісти одне з провідних місць у світі і утримати за собою статус беззаперечного лідера регіону. Переоцінка цінностей триває. Чекайте на нові несподівані кроки Росії у стосунках з іншими країнами.